Час проштрикнуто часом, неначе гвіздок – серпанком.
Дні – сумні та красиві, як трави з людської плоті.
Розминаєш кульбабку, як землю – несправжні танки.
Вчиш грекинську абетку – сидіти, як пил – в альтанках,
готувати ізмалку на смерть у чіпких чоботях

золотаві хустки і сукні – із крил непевних
кажанів на крові печер, оповитих вбивством…
Розчинятися між речей у речей найменнях,
і носити, як лезо – любих – у стертих венах,
що ці вени палять, як нашельці – окісток міста:

від’їдаючись жертвами, медом гостин і жовчю
від нестямних образ і насильства пекельним дротом…
Час парує у жовтих повіках, в сухотах ночі,
час жалітися хоче – і б’є межи очі мовчки,
і – нащо ти – у ньому?... і що ти?..

…город городить
вогкоротий бур’ян, для якого б – усе плодюче,
все квітуче й осяйне, як вранішній усміх – в поряд…
Дні красиві з’їдають ці спомини, наче кручі –
строхоголод біди-дракона, і дім дрімучий
нерозбірливу втечу сліпим павуком говорить….

А – нема де… Бо котиться – кругле. А ти – де… – грушка! –
що її нібелунги варять на скроні плитки,
у побитім горнятку… У склепі смеркають ружі.
У незварених кашах цибулею тануть душі 
сім котячих – й остання, що нею вогонь залити –

і – аби не боліло… І хустку – із злота кривди,
з не цілованих пучок голками, бо все – сокири… 
Час наштрикнуто на божевільне судомне літо,
що, як речі небіжчика, треба хутчіш спалити,
бо знайомими рисами небу безодню шкірить…

Вечори надлітають, мов смерчі, – важкі та зайві.
Ненависні роботи згортають, мов лапки, ікла.
Білі савани пам’яті сіті свічками ставлять – 
і у них припливають кохані – легкі, весняні,
бо до іродів досі сорочка в крові не звикла.

От і кличеш: як перший молочний, чи завтра – нині.
Наче місяць – жагу полудневу. Папір – березу…
І любов тобі пестить осиновим звіром спину.
І навколо – горить, що аж соромно клану синіх
птах, що рвуться із вен – та, мов якір, тримає лезо.

До банального тоскно. Аж вуха пече пустелі.
Задихається світ від чаду. А ти – півчадок…
Повні шафи хустин страхіттям під ноги стелиш, 
із намист видираєш то скельця, то білі скелі,
що в легендах стояли тутешнім часам на чатах,
аби нам потривали…

Так довго триває накип
на іржавих губах, що мовчати – уже несила.. 
І готуєш собі – чорновусті вечірні маки
на вогких рукавах. І лягаєш, мов літня мряка,
повз повзучих плечей сумнівні архіпелаги,
що не чують про дні – колишні серед красивих…