роздягати до сонця футболку: не страшно. Не – зло. 
Не печуть татуйовані соромом краби-веснянки.
І – летиш, мов літак, і тріпочеш вогнем і веслом,
і лоскочеш небесним лиманам волошкове скло,
у якому тремтять добровільні хмарки-полонянки.

Йде солом’яний бик. Треться рогом об стежку отар
теплих поглядів, що не позбулися здатності зору…
Чорна казка не-казку, мов кроки роками, горта.
Чорноморам доби відростає пітьма-борода.
Підростають звірятка, що світу судоми прискорять:

оленятка й вовчата, горішки – цукрені й міцні, 
не приручені мавпочки, пальми, і вітер на гречці,
у кутках і – безкарні, на міфах і – в божій руці,
ті, що йдуть назирці – в карантини і карми, у ціль,
усвідомлені крези й ламкі аскорбінки в аптеці,

божевільні, тутешні, чужинські, прикраси прикрас,
черепашки на битих дзеркалах, пітони-жахіття….
І не-казка тече, як смугастий шалений матрац.
І танцює бичок, наче вічновеселий чугайстр.
І вплітає байкар цятки чорні у хвилі блакиті,

як пекучі родзинки, як не-світ і не-смак, – аби
більше чути блакиті було задорослим піалам
чорнозору й зірок, що злітають з колишніх орбіт,
що не знають, як бік на схід сонця яскраво горить,
що влипають в бичка, поки світло губами лапають…

Це – не світ і не-світ. То млосна мелодія снів:
апельсиновий веприк у вранішній плетеній зачісці
семиструнних небес. Де між зло-урочистих басів
є – дзвіночки солодкі. Де місця ще вистачить всім,
хто наважиться глянути, поки це марево бачиться…