Лабіринт

---

… в маринаді поганських видовищ і простих мрій,

в суховії повір’їв, що в будь-яке оком стріль –

і обернеться білим мурахом молочним в оці,

є – цупкі та надійні – хліби на рядні в багні,

є – суворі й нестримні, – щури на куті війни,

є – лоскотно-потрібні – мов мед, по під пахви в оцті.

 

Царю гномів підземних і білих сипких шпалер!

Мінотавре сивин холодильник кімнат до ер

ненаситних чудовиськ, що вічно не знали їжі!

Ти – остання твердиня, що мештом на ніч паде.

Ти – серпанок осінній, що небом іде в ніде,

а на тебе чекають – щораз, наче страх, тихіше

і тихіше…

 

Чи чув ти, бур’ян як росте в руці?

Як столи видихають накритих тобов мерців,

й недоречні приваби гортають сорочку в хрестик?

А вона пахне міддю – з очей перелітних змій,

буревії домашні годує віджитим «мій»

і складає слова ті в нездолані еверести…

 

Запитай її, як вона сниться сичам-хортам,

як підшкірну засмагу на скиби нічним димам

вона крає, коли ти лежиш між пітьми з тобою

і пітьми, що – пітьма… Як пітніє, мов сік синців,

як танцює метеликом, зваренім в молоці,

як собі переходить з порожнім відром прибої

 

суші-сушки червивих яблук – на зло усім…

Як їй дряпають плечі норд і сухий хамсін,

мов папуги здичавілі, з твоїх німотних мушель….

І земля розтікається. Й вирвані корінці

запікаються чорним у тій золотій руці,

де ховають обличчя від кривд, наче в пеклі – душу….

 

Запитай! – про принишклий голос і вкляклу злість.

Про пожухлу папороть. Про потойбічний ліс

туполезих комах, що у ній, мов пісок – в русалці…

Про тумани планет, переселених мохом «ти».

Про бажання піти, як немає, куди іти –

і намарно течеш крізь твої нечутливі пальці…

 

Гарпуни китобоїв у горлі її цвітуть.

Ситі вранішні круки базарів клюють ходу

крізь пустелі морів у кухлі твоїх зникомих

рис обличчя, – коли вона в лапах чіпких вина –

наче корок, хитка, опалима, мов повінь на

осичілих повіках, тоне в тонкій бавовні

простирадла вселенської книги….

 

Стискай бур’ян –

мельхіорову ложечку! Їж з її спраглих ран!

Розтруси її крихти по ері кімнат порожніх!

Занотуй її – серед постійних і не-своїх.

Проживи її – хоч на один неможливий вдих…

Чи ж настільки важкою здається ця проста ноша?

 

 

… валер’яна пустельна,і  хміль, і сумний будяк,

пара ніжних мотузок, і вранішньо-сонний мак,

ботанічні напої натще, ваніль і крига…

Лабіринт відцвітає. Пожухли нитки. Пече

ненажера-пісок.  Але поки твоє плече

зостається плечем, вона дихає мріям-примхам….

 

Вона дихає – просто – на білих мурах в траві,

на печери-розлами – в чеканні; на дні криві,

на сполоханих тролів у темнім кутку кімнати…–

чи то контуром темним, чи теплим твоїм ім’ям,

тихим шелестом осені… начебто не твоя,

але та, що тримається, аби й тебе – тримати.

---