Від неба
Дата: 18 Червня 2014 | Категорія: «Потік свідомості» | Перегляди: 1012 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)
… я – синець на коліні землі, у намисті щедрот
споришів-подорожників, битих шляхів і закутих
оболонок шляхів. Я – рот моря пустельного, грот,
у якому і змії і перли змішалися в грудях.
У наперстку з отрути найближчих фарбованих гідр,
у солоній китайці зі стін, непідвладних любові,
я торкнуся сльози – наче кнопку торкає шахід,
уявляючи в кнопці кімнату – затемнену, повну
перестрашених поглядів тіні, що прагне щоки
потойбічного світла на волі, – тому й на тарелі
він дарує їй волю – летіти в пітьму навпрошки,
розтікатись по хмарах, як ніжність і хіть акварелі,
що не знає паперу…
У теплім віночку страхів,
у шоломі подряпин від шалу і суду підсудних,
я скуштую утому, – як лизькає губи стрихнін, –
й перекушу хребці-невидимки солоній спокуті.
І пройду назирці – за сторожею темних кутів,
за плащами вітрів з хірургічними пальцями в тім’ї
п’ятикутних сторін, семипалих безхатніх хатин, –
у їх тиху катівню, в своє гомінке павутиння:
із бажання тепла, з ластовиння терпіння і туг,
із шаблюк малогострих – на гру кольорів в поховання
чи то хованки правд, із невміння пізнати ходу –
і безхресто плисти, як за ідолом – темний поганин,
із наліпок на сиве, із пасом ворон на граблях,
з оксамитів світанків, поцуплених замість хлібини…
Я прийду в павутиння, мов дошка – у сіть корабля, –
скам’яніла ловчиня у вицвілій плоті лавини,
в молоці, що з’їдає і днину, і глину, і глек…
Не зрушаючи з місця прийду – мов годинник – у зиму…
У шулековім платтячку, з білим малюнком вуглем,
бо ховаю за ним неприкриту посинену спину,
за якою не можу сховатись – від любих і не,
від солодких драконів, окиснених щупалець «треба»,
від пестливо-брехливих перстенів на слові «мине»,
й головне – що від неба, бо хто зна, коли воно – небо,
що загоїть рубіни образ і бурштинчики кривд,
й вітряки ув очах, і той камінь, що досі холоне…
Коли викраде велет світанку хустину гори,
я прийду помирати в кошлату сварожу долоню,
де кується гроза – й відпускає повітря кисляк,
й омиває землі наколінні синці хмарослізно,
і здається, що небо – не твій пережований смак,
що то – небо, що – небо, якому не шкода, що – пізно…