… проти п’ятниці наші сліди в оболонках сов,

ополонках землі, у відлунні лісів про сон,

чорних снах кам’яниць, у повітрі, що є – пісок,

відтинають коріння й виходять на спраглу сушу –

наче риби-безхатьки чи водорості в рядні,

наче дні, що на друзки роз’юшили інші дні,

наче люди – забуті гробниці – у трав’яних

вишиванках, у  сірих очіпках із мух та мушель.

 

Вони пахнуть, як пахне скеля, що смокче жовч

з дійних пальців  Стожарів. Лапають вогонь чи дощ –

у ріжечок образ. Вони, як раптовий корч,

мов бджола із сопілки, як спогаду хижий подув,

нападають на спокій, зачинений у чолі,

як дитина – в комірці, де гноми й вовки жили… –

і він щит опускає. Й голодні шаблі-жалі

припадають до скроні. Юрбляться, немовби шпроти –

 

у бляшанці – та лизькають з кров’ю, немов хорти,

абрикосові щупальця щему й сумів про тих

(а ще більше – не тих), темні ягоди жаху, тіла китів –

чи провин, чи падінь, що на них дуб росте, аж поки

вріжеш дуба. І їм – то  – ліву, то – праву, то –

наших рідних, як жертву, то – решето душ, то – дно

в непритомних обітницях: бийте уже гуртом!

Виїдайте – від першого кроку – до страху кроку! –

 

і ненависть до слів дзеркальних, як вчинки, і

джерела любові, що мчали, мов хлопчаки –

крізь бур’ян – та й у прірву, і темних свічок пучки,

і уміння приймати, що скисло, мов серце, потай,

і нарощені мури на м’язах добра, й гаки

серед стелі, замурзані сміхом, чагарники

із лихих, що – приручені, й  труться у злам щоки

і шепочуть про повороти, перевороти,

 

привороти і чорну природу – від «розіпни», –

все, із чого нас було зшито, – таких сліпих,

що й у себе не втраплять у двері, бо все – стовпи,

і колючий дріт, і зона Нічого, –  їжте!..

 

Духи наших слідів підходять – як бунт водойм –

до туману, немов до склянки з гірким вином –

тінь коріння сухого, неначе до тризни – вой, –

проти п’ятниці, що випадає сім раз на тижні.

 

Чи вони нас бояться, чи ми боїмося нас…

Розплітаємо кошик, де спить мертвим медом Спас.

Гострим змучені горла на тишу, щоб зорепас

зачепився за місяць ребром, прокляни нас, Боже…

То не ми – то сліди – на жалких черепках стежок,

на скавчанні тварин… Хтось бере нас в міцний мішок

і гойдає над нами – і сипле любов-сніжок,

що ще ледь в нас лишилась – на ріки, міста, на шовк

душ інакших, яким то не страшно: Господь поможе…