як не бийся
як не бийся у шибку ніяк не дістанешся дна
оксамити імли досумують без тебе до скону
п’ятий камінь втрачаєш коня другий кутик спиня
пів-вервечки дороги і вранішню сонну судому –
чи душі чи страху чи комахи якій не дано
долетіти до бійні де солодко дохнеться запах
як не бийся у шибу а шкіриться падло вікно
й одноперстно по лобі вицокує втрачений захід
як не бійся розіб’єш бо люстро – у крику сови
у крилатому човнику у ластовинні комахи –
залишається люстром і скільки його не лови
а прямує туди де вже тчуть рушники черепахи –
накривати слонів що сурмлять у горілий папір
коли поночі б’єшся в цю стіну солоним горохом
та далеко до дна бо тамтой його щедро скропив
лантухами воскових синців на безводних порогах
і сувоями куряви і заокругленням сліз
і ламким серпантином мигдальних і сакурних рисок…
як не бійся а заб’єш не рибу що прагне униз
а рубінову водорість погляду власної рисі
що її нацькували вітрини на тебе…
ти бий! –
бий у бубон танцюючи з нею
ти знаєш той бубон
ти збираєш ці танці й себе ти збираєш торби
і пакуєш комах що не вміють в заслинені труби
вододайні влітати як відьми та віддано тчуть
із ниток безповітряних пуп’янки бульок підводних
і ти б’єшся і з ними і … дихаєш падло у чуб
цій продавленій шибці що в неї щоніч не проходить
жодне дно поторочене жодне живе потерча…
все слони та й слони-віщуни…
і рахуєш ті «вівці»…
і гортаєш пляшок путівник і на денці гірчать
через ніч – летавиця жар-птиця примарна дзвіниця
як не бий ті пляшки але воду смолясто-в’язку
кляті губи не ймуть як не бийся у зашклену втому
наче в шибу – полони – драконів-снігів чи бузку
лиш крихкі мов комахи долоні в безводнім піску
облітають мов янголи марні ранкові судоми