Прогулянка
Прогулянка за щастям… Парк? Не парк?
Повітря, яблуневохвостий коник,
плелось ледь-ледь. Але хідник брикав,
немов пустун… Сновиди непритомні –
кущі – підступно бавились людьми,
і це було чарівно-небезпечно…
Щомить, мов руку, подавала мить
котреньку мить – і вітерець у плечі,–
і хто би знав, куди він долетить…
*
…немов світлини, вставлені в струмки,
смарагдокрилі місяці вдавали
солодку змову верб… Цвіли гірким
чагарники воріт – у дні смагляві,
що в них сходимі стежки завели,
звели з імли – в імлу – ні сих, ні третіх,
та оселили в хаточках малих:
вустах кропив, у скронях очерету,
у головах задумно-димних сурм
оркестру кисню, що на ситу воду
легенько дмуха… Пригортав росу
блакитний равлик млосної породи
людей, котрим тут – задуха така,
що тріснуть мури шкір, й інакшим світом
бруньки сердець розкриються… «Ти – край
крайнеба», – скаже вітер миті стрітень
травиці з перерізаним чолом
і тіла, що вростаю в душу глею,
лишаючись нелюдського… Чи гном
земним човном над’їде, чи лілеї
прийдуть на подих трав, чи жевжик-дощ
від ревнощів лине вітриську в зуби…
І буде ніч – у стежку. Й буде корч –
як другий свідок повні, що за груди
тримає час перетікання меж, –
аби не втік із парку, що дзеркала
й химерні дзиґи, і сріблясту креш
води явив отим, що заблукали
в деревах – і прокинулись в росі,
як немовлята цих дерев, – прозорі,
із місяцями незнання в руці,
ще не короткозорі, хоча скоро
забудуть…
…але змовники – ще тут, –
солодколисті і смарагдовусті.
Ще очерет підказує: «чатуй!» –
воді… Вода вже сита. Вже відпустить
от-от – у вороття, в сильце воріт
між «є» і «Є» – де щастю тільки й треба –
здаватися… як лицемір-граніт –
у миті між небіжчиком і небом…