Не-прикмети
… поміж ними давно нічого повинно статись:
заспокійливі ножиці тиш. Атмосферні миги.
Її захист, надійно-без’ядерний, наче статус.
Його розсуд підступний, немовби травнева крига.
Замовляння повітря – на запахи шкір і вчора.
Загортання з собою обіймів пів-граму в ґратах…
Сміх із сивим чолом, убраний у мокро-чорний,
що ним сонце урізати можна, якщо торкати.
Волевияви туші – раптові, як дотик згадки.
Листоноші втрат, що сохнуть, неначе майка
на стільці. Промовляння до сілі та шоколадки,
коли очі розплющені рвано, немов лушпайки –
від насіння тепла та близькості. Світ за рогом –
на всю спину зачинений, наче згоріла ятка…
… він озброєний – має закони тверді й дороги,
гіркувато-міцні, наче чай в гранчакових латах.
Вона має настій – на спруті під светром, що він
випікає зсередини світло – на пляцок-скруту.
Має квітку, яку поливає, як штормом – човен
віри в краще, побитий на дошки, що колють груди.
Має руки холодні – неначе кватирки темні,
що благають півмісяць накрапати чарів ночі.
Поміж ними давно – не-прикмети і веретена,
будяки і паркани, неділі і нетлі, скотчем
до фіранок приклеєні. Скрежет небесних решіт,
що серця миють-мелють на скло і кухонний порох…
Щось намарно циклопи безсоння про добре брешуть.
Десь несправжньо до зрізаних ям підступають гори.
Хтось ворожить на зморшках часу, на білизні в кризі,
на волоссі, мов шокер зіпсований, електричнім…
Хтось живе у собі – у дрімучім, як ліс, горісі, –
і навіщось нікогось під ранок не кличе-кличе…