що сниться
що сниться легеням світла,
цукеркам у мертвих сукнях,
у темних шухлядах віку,
у бриликах люстр і млості? –
як ніжно торкають скирти
лавандові губи звуку
громів мозамбічно-диких,
що ходять європам в гості.
їм сняться величні щогли
високих непалів з медом,
рідкі нетутешні віри,
розчинно-туземні танці,
печер електричні щоки,
міцні животи наметів
атлантів, морські ампіри
на світлих кістках троянців,
приборкані очі звіра,
обрайлені небом зорі,
обрамлена дивом зустріч,
спокуса, що кличе двічі…
а нам – батоги й сокири
світанків, пів-лепрозорій
хмарин, і річки колючі…
сходиме середньовіччя
плечей, де страхи ховаєм,
як страуси, пахне рідним –
таким невимовно теплим,
що як тут, хомо, повіриш…
зникає тепло за плаєм.
пірнають в пожежі квіти.
вбирається в прірву небо,
пошиту, як світ, зі шкіри
розп’ятого зубра часу,
любасика зебр зубастих…
…насни мені снів-цукерок,
солодка мана під коцом!
долоні сирен квітчастих.
рамен лікувальний пластир.
чоло, що пливе повз берег
нічийності – у колодязь
часів і світів, де – тихо
і широко, наче – в сонці.
де сни на стеблинах світять
смарагдово і криштально…
громи мозамбічно-дикі
пасуться безпечно в оці,
заплющенім, як сповитім
в мигдалево-сонний шалик…
ти спи – поки сплять сирени,
гекзаметри лих і шини
четвірки смертей, і будні-
шухляди, і мертвий цукор,
борги та аборигени
сусідніх квартир… лежи-но
і слухай у каламуті,
як світять тобі ці руки,
як снишся ти стінам-рукам,
як снишся ти світлу в чорнім,
як снишся ти млості в ситім,
як снишся жахам в суниці
на цвинтарі…
тьмяні рухи.
розмолоті співом жорна.
скуйовджені втіхи-скирти,
котрим щось небесне сниться…