Неспокійний час "па-па". Дзвонарі-безумці

по собі-тобі у вітер засклений дзвонять.

Говори: "Бувай" - вушанці, бомжам та сумці.

Заглядай у зиму, наче в цинічний сонник.

Не торкайся слів, бо їм уже надто звично.

Скажеш: "риба" - і буде вир і рибальські трупи.

Скажеш: "сир" - і лине ножем ув овечі вічі,

і, немов купель ночей, захолонуть губи.

І той дім, що по вуха - в сум, і по яйця - в пустці,

поцілує світло фар крізь морозну маску.

В нім вода паде, немов не пришитий ґудзик.

В нім самотня пралка чеше по вухах паском.

Наливають у душу тінь кололапі метри.

Безнадійний колір стола в білосніжних капцях...

Непотрібні рідини в горнятках, як у наметах...

Коци в плямах розлук, смаглявих, немов іранці

на мотузках стежин гірських... Непристойні жести

стін, яким би - хлібів тепла і видовищ пишних…

… сарана видовищ… Нашестячко і пришестя

кола почету шкребочуть у пам'ять… Ліпше

напиши про що то мандри дорогам пишуть - 

про циганських маврів і холоди у будах,

про стоїчні сторічні сходи проворуч криги,

про слова, такі затуркані та забуті,

що малюють морозом вікна на тихих примхах

мовчазних дерев, що з них - ні дверей, ні дому, -

вішаки вітрів! - для шибениць навіть - низько…

Говори їм: "дим" - крізь лють і байдужу втому.

Говори їм: "птах" - аби їм серця потріскав

чи мороз-мороз, чи слово, що стане птахом,

недобитим дзьобом, пір'їнкою на косулі-

рукаві, котрий тремтить, як зірки - до даху,

бо не зна, просити як, аби ті поснули 

дзвонарі-вітри…

Кажи вже! Кажи тим дзвонам

невагоме "ми", "па-па", "одягайся тепло"…

Нас горта земля між нас, мов безсонний сонник.

Ти в нім будеш - ліс. 

Я буду - затерплі стебла.

Ти в нім будеш - ліс. 

Я буду - їжак на бровах

нічиїх слідів, поколотих листям білим.

Ти в нім будеш - ліс.

Високий і кольоровий, -

я вві сні ходила…