Не мають помічати
… як смертники, що світ їм плив у час,
коли світи із часом не потрібні
хлібам і бур’янам , ми їли джаз
суниці – полину із мисок срібних
морозу, що – дитина й ігемон,
що – їжа, і повітря, і в’язниця,
що їли нас – із плоті ГМО
страхів гріховних і землі, що сниться
у строях діамантових планет,
яких немає, як і див, і болю…
Ми їли міф, - як циркачі – балет…. –
і божевільний запах матіоли,
і озеро, що Чад жирафи в нім
залили кров’ю, і любов, і зраду,
і схованих у смітті фазанів,
що у веселку зла не записати,
веселих мертвих і сумливих злих,
що пахнуть справжнім – на залізі й серці…
Й солдатики солоної роси
цноту пихату кроплених гортензій
збивали кулачками і вогнем
у стравоході душ і знедушіння,
у горлі спитих снів.
… ліхтар-Моне,
як маніяк, подряпини-машини
на густосніжжі малював. Навзрид
портрети чорних свят на білохрестих
деревах провисали. Йшло до гри
в дива, слова, дими і бухарести,
бо падав сніг – із року – знову в рік,
у річку кособоких людожерів…
А ми на теплих кухнях догори
здіймали мрії, строї та фужери
і їли світ із ложечки канап:
канапка світу маслом і похміллям
мастила ранок, що, мов короп-раб,
вдихав у ванній киснєдайне мило –
й не міг вдихнути….
… на солодкий хліб
невір-незнань, немов на зимні пальці,
ми хукали. Ми всі такі були -
всі, хто відбув, і хто не починався.
Хто загубив – і віднайшов. Хто – час,
а хто – і ніж. Хто – цирк. Мисливець. Їжа.
… як смертники, що час пливе з-під нас,
ми слухали, як світ фальшиво джаз
веде – він той самий. Щоразу інший.
А потім… западає тиша – і
ми думаємо: все. Не буде більше.
А стрілки – знову – скресли і пішли –
як міфи, скіфи, й ті, хто нас не лишить
у смерті, у безсмерті, в бур’яні,
у радощі забарвленій скорботі…
Ми всі хотіли бути, як вони…
Якби ж то знати: як то, де то, хто то….
…. мовчав мороз. На покутті каші
неторкані не рухали незнане…
Тулилася душа – до ні душі.
Горнулося «настане» до «не стане»…
Миналося. Здавалося. Крізь фальш
примарилось… Хоч добре, що – недовго:
перевертні, зачинені в пейзаж,
не мають помічати погляд бога…