Світло плаче | Публікації | Litcentr
22 Листопада 2024, 09:44 | Реєстрація | Вхід

Світло плаче

Дата: 21 Листопада 2013 | Категорія: «Потік свідомості» | Перегляди: 834 | Коментарів: 0
Автор_ка: Мвргарита Ротко (Всі публікації)

… чи була вода жива, чи здавалась нею?

Що ти знаєш, сухокорінна, простоволоса?

Соки сонця у серці шавлії п’єш, і феї

ніжнонічні тобі ще брешуть  і зорі носять

 

у долонях звіра-зайди, що – поряд наче,

аж  руїни пахнуть вином  і рипить підлога…

Але світло над вами мучиться. Світло плаче:

так рида –  не знати, що ‘йму просити в бога…

 

Щойно світло згасне, то справді загасне світло,

і загусла рука в сьогоденні мине, мов гусінь –

з абрикосів на смаженім дереві, що солідні

мілілітри неба ним спеку нічну закусять.

 

І зав’язані очі звички розв’яже погляд.

І тривалість ридань тропічних драконорівна,

наче нитка – з ребра сорочки, впаде на голе

поле «поряд-на-крові»…

 

…із крові бур’ян-царівни

виростають у воду студену на суднім ринку.

Випадають ув осад осені-дивожерки…

І горять, як останні багаття, солоні скрики.

І ховаються зорі в рани, мов у кишеньки.

 

Й табунами приходять спокуси і темні фіри

шкодування за світлом – від рук, що загусли в меді

засинань у хурделиці теплій наплічній, ирій

випадково лоскочучи пасмом – немов безсмертя

 

швидкоплинним життям турбуючи…

Спи, бур’яне!

Страходихай, зачувши звіра, зорю чи завтра…

За вікном дерева смажені марсіани

роздають самотнім, яких більш ніхто не знайде.

 

За душею вітер плачеться смолоскипам

про  якусь любов убивчу та спробу втечі…

Біля серця гномик ниточки чорні сіпа.

Дзьоба півень  ранку сірого битий глечик.

 

А прокляте світло гасне повільно-стрімко –

цуценята дохнуть довше без буди в холод…

Не тремти, долоне, наче мала тваринка,

як остання травинка ніжності шкіру вколе!

 

Щем. Остання нитка усмішки рветься вогко

на дві змійки відчаю – ох і до тебе липнуть!

Спи, бур’яне, спи. То ходить не вовчик – вогник.

То забуті тіні закоханих смолоскипів

 

шурхотять дощем і мертво шкребочуть стіни.

За тобою йдуть – жаліти, а чи зломити,

щойно день закусить сутінки чаєм синім,

щойно ти з долоні випустиш пташку світла,

 

щоб воно загасло десь, а не тут – на волі,

в бур’янах-жінках, що пахнуть теплом смертельним…

  

…ой, вода студена…ой, мертва вода.. ой, долі –

далі долі тече пітьма… і горить метелик…



0 коментарів

Залишити коментар

avatar