Небо спить і не знає.... | Публікації | Litcentr
03 July 2022, 17:12 | Реєстрація | Вхід

Небо спить і не знає....

Дата публікації: 12 October 2013 о 18:24 | Категорія: «Поток сознания» | Перегляди: 541 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)

Небо спить і не знає: синиці давно не в ціні.
Кисню води свинцеві пташині синці, як татухи,
промакають прощанням людей. Шурхотять ясени:
перерізані ротики осінь цілують за вухом…

Наші теплі цілунки повз обрій, розп'ятий за нас
колом кволих смертей у вчорашнє амеби "сьогодні", -
гартування води, що тече, як запрадідський гас
із світильників душ - у розверсті стоп-крани господні.

Гартування калюж із іржі батарейних сердець.
Годування струмків, що, мов армія, в посусі гаснуть.
Замовляння волошок, що кожна - і поле, і мрець.
Замикання кордонів між обрієм котосмугастим -

і набридлими смугами п'яної зебри, що їй
світлофори - не писані, сонце й дива - мимобіжні…
Як на страті - рубіни листочків, але - ще живі…
Голуби баобабами дупи занурили в ніжність

плям бензину на вигинах парків у пальцях природ -
риторичних коханців, яким не коритись - не варто…
Нападають вітри на смішний ліліпутський народ
гілочок і каштанів. Летять на крилатих гепардах,

як прийдешні морози, хвилини. І кисню - катма.
Й соломинки зі спалених стріх, що стікали золою,
не рятують, безрукі, коли бірюзовий туман
не дає випливати з тобою за звірями Ноя

на солом'яних зайчиках світла - по тверді води,
загартованій богом прикмет і недоль - за вінками…
… виринають огидні почвари з долонь мерзлоти.
Вислизають із темних глибин то скелети, то камінь,

то інакші віджилі, забуті навзаєм за мить,
ненароджені інші, приречені вічно втрачати
в нешекспірово-простих сценаріях…

… небо ще спить,
відмотавши заплутані сльози хмарин на початок

неймовірно буденного дійства: про травми води
у калюжах зірок, у красі кримо-римських агоній,
про дотично-убивчі насичені світлом світи,
про рубінові рани дерев на кисневих іконах,

про цілунки, поцуплені поспіхом із підвіконь
у малиновій хатці, яку не збудовано досі,
про розхристаних шаликів крик - мов рожевий бекон
із дракона, мов крик дитинчати, коли ягоосінь
відбира від батьків,

про сліди баобабів, які,
наче голуби, в душі вкорінені, шурх - полетіли
виливати любов у зацукрену сіль чумаків,
випивати тепло соломинкою спраглого тіла,

коли обрій, розп'ятий намарно, стрічає свого
двійника, про якого не чули ніколи нічого….

Заґратовані хмари - неначе тюремний вагон.
Наші теплі цілунки розгойдують небо, як човен.

Загартовані води між нами - свинцеві. Синці -
відображення двох - не помітні: бур'ян макіяжить…
Ти - керваве рубінове листя у мрячній руці,
із якої несправжні синиці повзуть у вчорашнє...


0 коментів

Залишити коментар

avatar