… мені снилися глеки, залиті по горло життям,

перемішаним із льодяними зіницями Стіксу.

Понеділки з очами - мов ті перепілки в житах, -

чатували на вранішній Чад, а ловці лицесписі

ненагострену зброю у волах катали, мов ком,

наче кульку земну - не надуту, розжовану гірко…

Десь далеко Перун частував очерет шашликом.

Десь на змучених конях-відлюдниках духи горілки

прямували у безвість - у землі забутих безмеж,

пережитих підніжок, прощань, щедро скроплених скунсом, 

де самотні ведмеді й принцеси з нахилених веж

виглядають дорогу - й бояться звідтіль повернутись.

Мені снилися вогнепоклонники й водні коти.

Мені снилися в'язні печер, каравани столітніх,

що везли на тригорбих серцях вічну ношу - іти

й визволяти з музеїв застуджені кубики світла,

що колись їх замкнули - подалі від тісних шкарлуп,

непіратських пов'язок, золочених масок на бевзях…

Мені снилися Віттові пестощі вітру - по шклу,

тихі пустощі рос на кропивних земних діатезах,

неприручені півники, що в дощову сивину

фіолетові весла долонь, як у річку, вмочили.

Кажани темних вікон. Сади, що летять на війну-

й опадають на шкірці жовтневій, немовби злочинець,

недолугий і грубий…

Знайомі зникомі міста.

Лабіринти, що греків, як раків, на вогнищі смажать.

Лікарі, запорошені, наче троянди - в листах

про життя і надію. Вулкани. Обличчя. Пейзажі…

Хоч гендлюй, бо все сняться… Любаси. Пів-сестри. Чужі,

що дорогу одну калапуцяють, наче сметану,

копитами у сумі. Сусідські свята на межі.

І кумедні пінгвіни-неділі, що втомлено тануть,

як ментол-валідол - під мовчанням…

… І з крану вода,

із прононсом моржа та іржею, - в обличчя - ні ради,

ні життя не давала. І день за вікном загортав

у фольгу поспішань ці гіркі та солодкі неправди,

але дуже повільно. Бісилися, кляті, "на біс".

Заважали себе віднайти, мов жону - Менелаю.

Реготалося люстро в руках (як прабабський сервіз, -

нетутешнє, замурзане, мовби істерики хвіст),

і казало люстерко, що вдома нікого немає…