… переливаючи дихання з чаші мовчання у келих «треба»,

перепливаючи з західного узбережжя серця на найкрайніший захід,

чи помічав хто, як вона очі вмочувала в рани неба,

як механічно ставала на воду лавандову в позі птахи

з дзьобом ванільним, в якім, мов форелі криваві, терпіння й острах - 

вкотре просити збавити  - били пір’ям, піски ковтали...

Потопельники вимагали в морських черепах захистити пропащий острів.

Дерев’яні причали благали птахів донести їм життя й металу.

Танцівниці в портах обливали дітей і повітряних зміїв плачем.

Землетруси охлялі хотіли покути за те, що завдали лиха.

Полуднева спека молилась на дощ або хоч на з вітру плащик.

Зоопарки хотіли саванн цукрених. Малі попелюшки тихо

вимикали новини й казали: от би  нам –  грона суниць крилатих,

сніданок з шампанським, карету, сукню, і щоб батьки – довічно….

Переливаючи дихання в тишу, вона думала: жити або кохати,

перепливаючи з берега пам’яті на дороге обличчя,

перетікаючи з моря загублених в урвище незбагненних,

пересаджуючи словам душі, ніби оселяючи нових господарів в чари-мушлі, –

кожен просить про це: і калігули,  й сонячні діогени.

Кожен калатає у небо, наче в солодку боксерську грушу,

розбиваючи порцелянове. Викликаючи урагани, як ті роллс-ройси.

Забиваючи срібні цвяшки в груди  м’яти в садах едему.

Засинаючи на молитвах цих, неначе короновані – на горосі

(і снодійному, якщо десь ми його знайдемо)…

Потопельники вимагали водоростей камінних –

задля спокою й штилю. Зоопарки просили тиші трави Зімбабве.

Перелітні закохані – рівного шалику й кисневих «без зупинок».

Розчепірені краби будинків –  щасливих скриків й дитячих скрабів.

І все це чулося - у шинах автівок нічних, в голосах циганських

літаків з дощем, у реверансах тепломереж - багаттям

передмість, у плітках сусідських, у дружніх масках,

у синцях на казках, що їх не порахувати... 

І коли вона прокидалася в кишені ночі, дірявій, мовби

пісок на західнім узбережжі її неприспаної печалі,

її мовчання, мов ранній злодій, хапало торбу

форелей темних. І всі безодні їй вибачали,

що з ними - хором:

щоб вітер  - вранішній і вершковий,

щоб бинт - на заході, де від шторму забракне дихань

у міст прадавніх,

щоб - весни-коники в талій крові

самот, щоб сни - пробудні і кольорові,

щоб він був поряд і вже ніколи звідсіль не їхав….