Книга мертвих черешень

---

…книга мертвих черешень. І гойдалка – наче вогень, –
що розклали для жертв падолисту й потопів нічних.
Вишивані дерева. Тумани волосся туге
намотали на чорне. Циклоп світлофору кричить
за тридев’ять доріг довгим жовтим лисицям швидких,
що поцуплений біль в мокрих пащах везуть на убій.
Наче дзвони дзвенять… Між будинків розкиданих крихт
сиві пси калатають у гавкіт впокорений. Бриль
ліхтаря перекошений з осудом тьмяно плює
на дві амфори – часу і відчаю… Хай вже до дна.
А потому – додому, де осінь, і суп з кораблем
майже царської мухи. Й кватирку вітрами хита
наш придворний дільничий подвір’я невидимий…

Спи.
Не ходи уві сні за мойсеєм в музеї пустель.
Не збирай темних ягід солоних з замружених спин
лих, що дивляться в воду. Не клич невідомих гостей
із ключами та косами. Слухай сумний падолист.
Пий із амфори руку, що тепла, як риба, – човни.
Ніч налиє в кімнату гортанний березовий свист
і насипле черешень гірких, що вмирають, – що в них
навіть кісточки сиві – від падати на порохи
гостроіклих крісел і поличок, що знають усе:
як душа на світанку повітрям вмиває гріхи,
як жучок-короїд плід сумління слиняво гризе,
як у книзі живого вікна починається смерть
довгокосих туманів, як входиш на кухню з вогнем –
і на скибці жалів і страхів замерзаєш, мов мед –
на окрайчику бджілки.

Будинок – скривавлений нерв
у напухлому зубі подвір’я – пульсує…. Потоп,
падолист, біль швидких, ржа на гойдалці, дев’ять доріг…
І душа ходить в душу, і губить із вихудлих торб
небеса і черешні, гіркавий волоський горіх,
хробачки і цикути, цикад і мурашок, тепло –
накривати мурашок, дві амфори – снігу й пустель….

А ти спи і не знай, як світанок, сумний зимнолов,
наставляє пастки прокидання і втрат, падостель,
гостроіклих крісел і сорочок, хижіших від тих
дітлахів, що забили кота на майданчику… Спи.
Ще година на те, щоб втекти до живої води –
і не знати, що сходиш на пси.

Ще година на те, щоб – черешнева північ, і час
з блідноокої амфори – нишком, як злочин напів-…
І за вікнами пси відспівають і холод, і нас,
і закритий будинок, і вишивку втомлених злив,
і мотузки, й котів березневих хоч би й восени,
і дорожніх циклопів, й печерних тварин – в гастроном…
На світанку душа на повітрі розвішує сни –
й ті тремтять на дзеркалах, неначе пречорне рядно.

А за вікнами – день. Перехожі. Порізані шви
на вчорашньому хлібі. Повітряні кульки. Сто царств.
І розгорнута книга: чи скаже – «до дна проживи» –
ближній твій, чи – деревам продасть…

---