...ліс починається

---

Час, наче вітер, – тихий. Повільний. Крок
наче здитинів. Світло під ним, як жолудь,
лусне. Я бачу ліс. Він відчув, що – строк,
він, наче небо, на плечі кімнатній штольні
гордо стає – густий, наче кров зірок.

Серцебиття подорожника. Повен зріст
трав, татуйованих кров’ю оленок круглих.
Білий ведмідь хмаринний дірки прогриз
в різанім сонці в розбитого неба кухлі.

Сльозобиття суниці в стегно кропив.
Чемна істерика пнів, що риплять волошкам.
Дух дерев’яний завітрився й обгорів,
мавок, як сіно, складаючи в біле ложе.

Ліс починається з темряви і корінь,
з танцю комах над танцем волхвів кривавих,
з чорних кісток вітрів у нічній корі,
з марної спроби взяти лівіш направо,

із їжачків сумлінних сумлінь в кущах,
де залишають ці звірі численні лахи:
розум, терпець, дорогу, – і ті пищать
про допомогу «аууу» лісовим мурахам.

Ліс починається з сутінку голосів,
зірваних, наче гребля, хоч як не гребуй
ночі жалітися, вовкові чи сосні,
страх продираючи світлодолонним гребенем.

Ліс починається з позіху навмання –
в сонні підпахви ранку, у тканих стеблах
часу, що в’ється, тягнеться, не мина,
як у тобі заблукаєш, коли без тебе, –

й сльозобиття суниць, марципанний квіт
мух,  погорільці-пні… Навмання, без стежки  –
як у світанок вийти? Гигоче кріт.
Мавки з кропивних зашморгів люто стежать,

наче сусіди злі, чи жуки з кутків,
наче святі вночі – що не погляд – докір…
Світла уламки, висохлі патики,
наче вужі, вислизають з-під темних кроків
 
в тебе – крізь ліс закоханих сподівань,
голок сумління їжачих, жадань безбожних,
трав, татуйованих в теплі табу й дива…
Час, наче вітер, суне, сичить, здува
з клаптика серця зранений подорожник.

---