...щоб зігрітись

---

… ходять вітри, немов безіменні звірі.
Хмара діряві панчохи скида у віття….
Наче засмага, злізає із м’ясом віра
в те, що існують ранок, шляхи, повітря,

кулька прозорих рук, що по щічці пестить
духів вогню й виття на чолі із літер
Течія, Смуток, Час… Буркотять оркестри
зимних дахів, що з шиї не змити – злитись
й наче тавро носити…

Мов кров – під нігтем –
зграя чужих під серцем, як море, гусне….
В тьмяних вітринах лялька стоїть – Гонитва.
Хтось нарізає вирій – за куснем кусень.

Хтось вишиває втрати – обличчям гострим.
Хтось у кишені квиточки в себе цап-цупить…
Сонні чекання на кухні, як звані гості,
смокчуть терпець,  як діти – рожевий цукор
з болем… 

У вікна хмара, як звичка, стука –
драні панчохи муляють склу, крізь цупкість
теплих шкареток з диму та сліз. Задуха
протягам тре носи й набиває зубки.

Приспаний грім – гербера в розбитій вазі –
мляво тремтить, зів’ялі пророцтва сипле.
Віра у Час не глибшає – худне з часом
і розчиняється в чаї, мов присмак липи –

у некиплячих ставах із іржі та жабок,
що заблукали у  просторі – й вийшли в крани…
Чарівники монтировками дирижаблі
порозчикрижили – й привиди океанів,

 вічно-морських зірок і перлинних скриньок
у попільниці кимарять собі – конають…
Сни чорно-біло, наче баби – на ринок, –
ходять.  Насіння є. А чудес – немає.

І віренят у них у прогірклих зморшках
не привезли старі крамарі ні крихти…
… так і радій – дощу чи зимі – як зможеш,
щоб у вітрах-у звірях на мить зігрітись…

---