Здоганяючи пам'ять

---

… випускаючи небо з обіймів тужливих, дощі
затуляють обличчя, прокислі від вітру, піском і ходою
летаргійних поромів, що, наче забуті на щастя ключі,
по воді на щоці, як сумирні убивці, ідуть за тобою –

і не можуть спинити. І ти здоганяєш – застуду і піт,
білі сутінки карликів, вмерзлих під стрілку наручного біса,
перехрестя, якому від стиснутих пальців прощальних болить,
блискавицю господню, що вишкірить рану із сміху валізи

у яскравих наліпках знайомців зникомих і вільних примар,
з ліхтарем із шагрені, захованим міцно в пігулковій вежі…
Здоганяєш засмагу рубців, й аметистовий пар
з перемотаних вуст, що цілуєш тому, що вони не належать
ні тобі, ані світлу.

Ідеш. Здоганяєш. Торкаєш чолом –
мов ножем  із крамниці, де, наче хлібини, яга нарізає
ледь поцвічені душі. Ідеш, безголова. І мідний шолом
у руці теліпається, мов безпритульний пів-сонячний заєць –

на вологому склі в місяць випраних спокоєм злив,
що, немов камікадзе, зриваються з п’яних кисневих мотузок…
Здоганяєш мечі, що їх вранці на м’ясо рубали вузли.
Здоганяєш зап’ястя, що в них ночувала, мов крихітний вузлик –
в ніжно витертій пам’яті.

Кличеш на «мовчки», бо імені – зась.
Пропонуєш вечерю на митниці тихій, де – млин та озера,
де налиє настояну тугу Петро-верхолаз
просто в горло – з грудей, за невидиму плату, убивчо-мізерну.

А ніхто  і не хоче. Іди собі, спрагла. Іди собі, йди,
захищаючись небом, немов парасолею з ручкою-левом,
із нашийним ключем, що давно не відкриє сумної води,
бо вода поміняла замки на міцні, металеві,
щоб не вештались всякі.

Іди собі – повз і наліво – наскрізь,
в полотняній сорочці, народженій жити в осяйливих плямах,
здоганяючи пам’ять про те, як у тьмянім колись,
затуливши обличчя туманом, за рогом спинивсь
чийсь небесний пором, і прощались дощі з молитвами…

---