прості та марні

---

тішишся, наче тиша – на сакурі білій. болю
язика вириваєш. встромляєш  гербарій втоми –
із мурах і метеликів. блискавки-діви. кролик
неприручений – грім – із дівок вислизає…

хто ми,
як не темна вода, декорація хвиль і злетів
злив, громів, квіток, тварин безіменнодушних?
із дірками від зорячномісячних кулеметів,
із нитками-руками – такими, що крок не зрушиш,

як густе чорне світло не смикне – ліворуч, просто
 у заватнені твані знекровлених хмар, у твані
застарілих вершин, де у скелі сидить апостол,
поливаючи ванішем руки, немов тюльпани…

кольорові сади, монохромні фонеми з рота
світу-карлика, чорно-білі фасади, ситцем
у вогні сповиті… 
проходять крізь нас народи.
гуркотять крізь нас розплавлені колесниці.

колискові ростуть із нас, як росте суничний
корінець крізь мармур, хрест і наймення… плюскіт
рік у нас купає тихе сухе обличчя.
дитинча із нас за вітром пуска пелюстку,
відщипнувши з кров’ю…

хто ми, в дахах і стінах
мандрівних садів, з павійльонами сліз і всього?
із текучим корінням слідів, – чи нас хто зупинить,
як у небі зійде прозоро-червоний сонях?

блискавки, громи, природа, порода, мармур,
нерухомий кролик-вітер, потерті джинси
баранців небес….
ми – потрібні, прості та марні,
від душі – донизу.

…язика вириваєш болю. гербарій щастя
в білу тишу весняних сакур кладеш, як жертву.
чи то янгол поряд у листі, як білка, шаста,
чи то ти?

чи ще ти
тішиш темну воду ночі плачем? бездушність
безіменну звіра близького на ім’я кличеш?..

потойбіччя спить.
безсмертні вишні та груші
прохолодою тішать час на твоїм обличчі…

---