Помолодшає небова кров….
О, псякрев, помолодшають зморшки на чорних сувоях
немовляти-повітря, і вийдуть ті зморшки злизати
заґратовані хмари… Хто буде, дитино, з тобою,
як тебе занесе в цю лиху, як година, пузату,
наче глек із нещастям, зелену, як сніг, атмосферу,
де немає життя, бо воно починається досі?..
Де пливуть чудеса, мов колумби, в солоні консерви
необжитих морей, що під ранок невинно приносять,
як дари, лантухи із хребтами вчорашнього сонця
і скелети пісень всіх сирен, переплавлених воском,
що стікає із сліз нетутешніх закляклих тевтонських
глиб, чи скель, чи слідів…
Де тваринний невидимий лоскіт
зігріває підпахви бездоння, бо дно вже минуло,
не з’явившись на світ, як і всі безіменні створіння…
Де панує гудіння, бо пустка розплескує вулик
із годинами блискіток гадин, що лізуть в шпарини
між «ніщо» та «ніколи», між світом й окрайчиком світла,
що той світ полишає, як смерть залишає завіси
на слідах своїх вуст…

…ще дерева у воду сповиті.
Вже дерева утоплені в камінь, що стримано висить,
як туман – над рікою, над острахом справді згубитись
між приходом й відходом до пошуку індій захмарних…
Хто з тобою шукатиме кревно-сороччаний ситець?
Хто ударить тобою в литаври, як крихітний равлик
доповзе по кривій до зап’ястку і втомлено вклякне
на отій «…ні-ні-ні» (вишині? глибині? Чи – прощанні?)

Як і все безіменне, всі три, безумовно, - ніякі.
Як і все нерухоме, всі три неодмінно розчавлять
твої змучений голос і ніженьки, стерті до думки,
твою віспу сердечну й веснянки на хрестиках в синьці,
і людей, що несеш ти в крихких, наче труни, пакунках,
і позичені в болю країни, й поцуплені спиці,
що ведуть до мотузки у пекло, й розхристану цівку
від народження сивого поту, і хатку-кептарик…

Чи з тобою хтось буде, як крок твій на острахи цикне,
і як світло пречисте пречорно по блискавці вдарить?

І ти ступиш на міст – із порожнього – в повне порожнім,
й чорнокнижники вибухнуть, й вершники слід осідлають,
і замовкнуть свічки, і розтануть безбожні ворожки,
і постане все те, що «немає», як прірва - за плаєм.
І знайдеться все те, не загублене й зайве, бо – пізно,
що аж кров помолодшала світу – від старості, певно…
І сховають хмарини свої заґратовані писки
за водою, що здулася, наче замучені вени
на ногах жебраків.

…і вода накриває кордони
між світами і світлом, що в зморшках твоїх потонуло…
І мов слуги улесливі, хижі несуть скорпіони
подарунок тобі – золотий безпритульний притулок,
із якого ти світиш всім дітям і старцям, всім в’язням
своїх тіл, шукачам небокраїв, ошуканим квітам...
Більш – нікому-нікому. Та – світиш, аж поки не згаснеш.
І - чого ще шукати? Й навіщо чогось ще хотіти?