Третій берег | Публікації | Litcentr
07 Жовтня 2022, 18:51 | Реєстрація | Вхід

Третій берег

Дата публікації: 13 Лютого 2013 о 15:24 | Категорія: «Поток сознания» | Перегляди: 499 | Коментарів: 0
Автор_ка: Маргарита Ротко (Всі публікації)

… і з-за вікна – натужний хижий звук
чужинських щасть і човгання об берег
жінок – човнів рибалок… Спить павук
на піднебінні мертвого лікеру.
І гість не йде. І звір не може – вплав.
Туман над темнопіллям в серці плащик
тріпоче-бавить – на кістках тепла,
якому ти не віриш, та ще плачеш
тамтим теплом. І димом по спині
обуреній повітря пишеш чари –
і тонуть їхні білі посланці
на п’ятім метрі порожнечі в чарі…

Нанизуючи «лайки» на боки
огрядних ран та привидів бездомних,
натруджені мізинці берегинь
у третій берег енного содому
зануряться, як стиснуті соми –
у саван вод, зогнилих, як дитинство
офелій, що їм час постановив
плисти у себе – із лілейно-чистих
припливів вір у срібну мову тиш
віч-на-віч з вічним, із бажань прийдешніх…

На третій берег, де не ти сидиш,
прийдуть святі питати в тебе, де ж ти.

Та що їм зможуть – камінь, прутик, дух
гниття води – смушевими губами
промовити? –
про вітряний лантух,
порослий мохом, поганню, грибами,
душею потопельників, гніздом
ос-самоїдів, з кажанів завбільшки?

Мовчить содом. Конає від судом
чи спроб озватись.

.…по обличчю пішки
проходить посміх – вершник від брехні.
Проходять амазонки солегруді….
І третій берег в п’ятій стороні
згасає.

Фобій вижовклі погруддя
на дупці кухні тихо бурмотять
про страх часу та прокидань у пеклі…
І ти з себе скрадаєшся, як тать, –
й себе спиняєш, ловиш у затерплих
думках, як в пальцях божества чіпких –
ооо, той Молох до ранку має мотлох –
наїстися: з солоної щоки,
з тарелі ран, невидимо-безплотних,
з вуст берегинь, що все ж не вберегли,
із вилиць стін, що в них ти вбрана, наче
тварина – в шерсть, з тужливої ріки,
яка землею й мулом, й гниллю плаче…

Ти – третій берег. Недосяжна для
всіх рік, всіх рук, всіх привидів, всіх жител…
Життя шукає пагінці тепла
в твоїх легенях. Темряви поля
тепло в корінні просять залишитись –
не рипатись.
Сидіти в копанках,
не викопаних ранками безвір’ях…

Ріки Талан засушена тонка
рука знімає із чола сузір’я –
непарні й чорні…

І – ні пари з вуст
сумних дверей: ніхто не йде, не стука…
І батоги останні з заратустр
вплітають в завіконні хижі звуки.



0 коментів

Залишити коментар

avatar