озирнись на годинник

---

озирнись на годинник! – у нім засинає візок
для здитинілих сонць, що їм рано ще жити в ікарах.
чорний погляд часу – мов сипкий вулканічний пісок,
і рука простромляє пісок – як хребет ніагари

простромляє кордон між вітрами й спокоєм вітрів…
ось рука-покоївка у час, наче пес – в ополонку, –
сторчголів укорінює плоть ,що утворена з вір
в те, що плоть ще існує, що плоть, як лялькова японка

на розтріпанім віялі з пагонів неба й землі
намальована міцно – й не стерти ганчіркою смерті,
що у сув’язі жадібних дихань зогнилі вузли
воскресають щоденно від сонячно-хмарних концертів
семиструнного кольору,

що в надвечір’ї цикад,
коли місяць – циановий циган – цок-цокає втечам
із чар-рут – у хмарини,
секунди утворюють сад,
що шумить і загоює шрами на втомлених плечах.

і солодкі дахи-обереги ковчежно пливуть,
колисаючи погляд твій, подих твій, руки і рани,
й гомінку кропиву між думок-мідноок-халабуд,
й незліченних вовків по кутках, і безсонних баранів,

і годинник, в якім рибохвосто лоскочеться пульс
сонць прийдешніх і сонць, що минають у темряві тоскній.
і сміється зі дна їм мирського самотній молюск
крізь затінені мулом столітнім перлини-пелюстки…

озирнись на годинник! –
осиріс, морана, ку-ку –
темний вулик богів поміж стрілок надійно був звитий.
вогкі погляди їхні купаються в чорнім піску,
в ніагарі піску, що – лови-не лови – не спинити,

не стиснути – відчути на дотик – який він, той час,
не прикласти до губ, щоб подерти нав’язливий присмак
напівсмерті...
дивись на годинник!
він дивиться в нас,
що злипаються в спіненім часі, як зернятка рису…

---