Лячно і темно… Лілеї світильників. Чад
синіх птахів, що у грубі надривно скавчать.
Водні години ідуть чумаками вовчат
в шкірі зірок занебесних привчати до солі.
На глибині тої солі – пуди та пуди…
Замкнений простір. Мертвіння живої води.
З місця не зрушиш – та й нащо, здавалось би, йти? –
світло під боком, з яким ділиш ложе та столик…

Лячно, світляче, хоч маєш вогонь в животі,
вийти із нірки, де можна вчадіти – й вчадів! –
вийти на темряву, як на поверхню… Чи ти
знаєш, що значить поверхня чи темрява, друже?
Горизонталь, де земля вибухає – й мина.
Й – небо самісіньке, як би в нього не пірнав.
Й, наче паломники, з неба ідуть племена:
вождь звіробою, і звірі – як євнухи, й ружі –

діви гаремні, чий усміх – гіркий марципан.
Вітер в гіркоту, немов чарівник, розсипа
лютий пісок і каміння коштовне, й спина
кожної ружі здригається й світиться кров’ю…
Бачиш, світляче, як страшно? Бо – влучно. Бо в нас
можуть поцілити каменем, хай то алмаз-
ножик для часу буде, чи то – втрачений час,
у бездоріжжя та листя загорнутий…

В кого
будемо, друже, просити бинти чи бамбук –
зцілити рани, зігнати колонію мух
мукових, друже, до кого в нічну кропиву
рук, як у хвіртку, ми грюкати будемо, вогник
прапором білим тримати чимвище щосил?
Іменем кого просити – Отого, чий син
славиться межи народи на вічні часи?
Та ж не дозволять сховатися… Вийде полковник

з мордою цербера. Гавкне…
Світляче, ходім!
… дощ із каміння. Підхмарний драконовий дим.
З гілки морської мовчить в мотузках херувим.
Ружі гаремні вгризаються в стінку тюремну
простору, що є зачинений – і не втечеш…
Кант тарілок-горизонтів. Надломлена креш.
Точать носи веретена. Із замкнених веж
сплячі красуні шукають: життя на рамена
дурню якому покласти…

…як ремені сонць
тиснуть на плечі! Волочиться вітер, мов коц, –
плутає ноги. Неначе гукає когось,
цокає нігтиком демон по віялу, наче
вічна кокетка… Навіщо йому ми? Хто зна…
Нащо мисливцю черговий червоний фазан?
Нащо пустелі мільйонна піщана сльоза?
Що про це плаче затемнене світло, світляче?

У звіробої, у звірях, у зорях, в землі,
в бурих мозолевих мештах, заливши золи,
наче бензину, в горлянку, ти майже зотлів.
Світло живіт облишає, тече, витікає…
Лячно, світляче, – знеструмленим в темряву йти,
наче в єгипет, з єгипту, з мостів, крізь мости…
Водну ходу на безумство масти-не масти,
світ нас, світляче, не випустить. Світ нас спіймає…


…ранком прокинемся – шафні бермуди, столи,
ліжка… Заручники стелі, в квартирний залив
вийшли напитись – й осіли. Туман постелив
нам на шляху на поверхню притоплений камінь:
рухай, благай бульбашками, по течії дми –
з місця не зійдеш. Хлібами зачерствілі дні
липнуть до рота. Звикаю в глевкій глибині
пестити губи й рамена твої світляками…