1

… у ніч – із життя – на ужиток неділь спорожнілих…
Надломлені гілки думок обнімають учора.
Учора із горла стирчить – чи намистом, чи шилом.
Учора зодягнене в білий невипраний чорний.

Учора зодягнене в дуже непрості дерева –
оті, що до нас… Наче бачиш: до нас, а – затерпли
в обіймах прощання, яке, ніби демон-ромео,
їм дихає тим, забороненим, в сок поміж ребра.

І бачиш відтодішні ріки, птахи і валізи
квіток, що втікають з осель – в перегуди і сутінь,
і то, як планета хитається стрімко донизу,
і то, як забутнє гойдає своє незабутнє

на втомлених плечах річок й безатлантових сходів,
на кухнях, поснулих у відчаї, нібито чаплі –
одноніж…

І ніч затікає в древесні пустоти
на захід від серця, якому – суботу хоча би…



2



Розчеплене дерево…
Чапля зіркові пігулки
тримає у дзьобі, як ми, наче воду, тримаєм
у роті дірявому – сонця згорілі цидулки
на тілі суботи, якої все більше немає.

Якої все менше немає – скрегоче, тріпоче,
як кіт – з ланцюжка у руці вічнохлопчика Фінна…
І вітер, як кігті, наточує холоду почерк.
І циган небесний надломлює зліплену глину –

на дольки – лимонні, тілесні, прогірклі, колючі,
на скиби помади, умочені в прірви серветок,
на ранок, старанний, як перший за ницістю учень,
що скромно за вуха виводить із стишених светрів
примар,
і на вечір, що двійки малює примарам
на стерті коліна, що хворі на дощ та піжами,
на пустощі нявні,
на ревнощі білених маврів,
на сон про суботу, як ключик, крихкий та іржавий…

…. як циган небесний надломлює тоті суботи! –
на «до» і на «після»…
Як птах телебашти стодзьобо
плітки вибирає!..
Як скрикує когутом потяг,
плітки везучи від висотки до третьо-особи –
як дрова везе,
як розчеплене дерево стражів
дерев особливих,
як тихе прощання слов’янки….

І вухо вселенське тремтить, наче зранена завшість.
І висить сережкою кара – в холоднім серпанку
зіркових пігулок, не спійманих тілом неділі –
терпким, наче оцет, чи осуд, чи туга – навзаєм…

Коти з ланцюжків, наче чаплі, у вирій злетіли…
Коти – й ті злетіли!..

… а ми собі тихо вмерзаєм,
вмерзаємо в воду, замерзлу у решеті роту,
в віслючий словник надобранічів – дзеркалу в кухлі…

…і циган підземний коріння нам ніжно коротить
у ніч із життя – на неділю, як очі, припухлу…