О, той, хто все знає, скаже мені, хто я – чи хтось?
О той, хто не поряд, не знай мене, чи ти – анатом?
Мені дуже довго в пустелі без себе велось,
булось та збувалось. Навіщо про себе все знати?


Як мушлю розріжеш на тисячі сушених душ?
Як вереск проміння простягнеш крізь постріли лісу?
Як вітер попросиш: «Трояндовий светрик не руш!
Не плямкай губами по личку із сліз та заліза!
Єхидні спідниці – з приборканих тілом єхидн –
не смикай угору: під ними – скривавлений Тартар,
де тіні Орфеїв спливають у Стикс-стравохід
голодного завтра, прокисло-минулого завтра»…

О, світе!
О, сито з дірками з вузесеньких прірв!
О внутрішній храме блаженних монахів, просяклих
цвяхами та вогнищем на лисочолій горі!
За що се – втрачатися в колесі вічних спектаклів?!

Я – дерева нерви розгойдані, в плямах мурах.
Я – морок сорочки, застряглої в рані підлоги,
мов куля.
Я – слина зірок в потойбічних степах.
Я – гілки сухої стрімкі й нескінченні пологи.

Я – равлик безротий.
Я – рота цинічних мерців
в розкоханій плоті.
Я – плід соломинки на стрісі…
Я – хвіст горобця в теплій кризі у власній руці.
Я – попільний несмак у роті небес-барбарисок.

Я – все, що назустріч – від себе – крізь сито світів.
Я – тільки ніщо в блідім конику хатки під богом…
Я – лялька на ниточці риб’ячих втрачених днів.
Я – світло доріг спорожнілих між чортових рогів.

Загублена в мерзлих судинах подушкових хмар,
застрягла у мрячному тілі, мов хворий – в сухотах,–
мене до мене не веде навіть вічний човняр,
не-знайду в пустельній капусті… Мене – не знаходять!

Ніхто не вдихає, мов смерть, у неспійманих жит
блуканні за вітром. Ніхто не пускає в Китаї –
ліхтариком мокрим.
І той, хто не поряд лежить,
мов мушля порожня, про це кожну ніч пам’ятає.

І той, хто, як мушля, стискає проміння між ніг,
й залізо лиця, і трояндовий светрик, і тартар,
стискає насправді фантомних орфейок чужих,
які не прокинуться в ліжку в сьогоднішнім завтра.

І та, хто в мені, наче в мушлі, крізь сито мене –
крізь спіймано-втрачений світ, крізь скалічений камінь
печер, передушених зливою схиблених неб, –
на ковдру стікає…
Й повітря важкими ковтками
її випиває…

ЇЇ – випиває! –
Як слід.
Як слід чорних трав у пшениці, що хлібом не стане, –
скінчиться в мені я-що-поряд , ще доки з клепсидр
півні не посиплються в вічності хижі стакани.

Ще доки із мушель не вийдуть атланти нові.
Ще доки із лісу не підуть пожежі, як діти…
Допоки я є, най мене розбирають волхви
на марні дарунки, яких неможливо хотіти.


Допоки я є – навмання, наче карлик-дракон, –
у мушлі не мужніх мужчин, в мушлі осуду й болю,
у мушлі святих, що їх викрали панки з ікон,
у мушлі в Моранових родимках по алкогольних
безоднях та днях,
у морській каталажці в сухім
не-банківськім схові наївних прибульців з дитинства,
у натовпній мушлі й у мушлі «без-когось-ні-з-ким»,
мені пам’ятається, видиться, мариться, сниться,
що я – це не я…


І допоки ворушиться світ,
мов світло-мурашка – по шкірі, засмаглій, як вітер,
шукаю себе в тих, у кому шукати – не слід,
й втрачаю себе в тих, хто світло виловлює з сита…