Дзижчать жуки, повітрям жонглюють гаряче.
Летять часи в повітряних динозавриках…
І ти стоїш – неначе остання наволоч,
з піском в руках – і з вітром в хиткому спарингу.

…в пісочній кулі – білий кришталь та пагоди.
У втомі нігтів – ластівкова еротика.
Отак й навчишся нишком за вітром плакати
й стискати вітер в жменьці обіймів потайки.

Сліди солоні поту птахів медяного…
Півтеракоту сонця – в пустелі равликів…
Отак й навчишся картинки, як ті льодяники,
ліпити в горло до слів – золотих корабликів,
потоплих в тиші.

…шкіру пече та колеться
скоринка спеки.
Ти – мов горішок з зеленню:
в згоріло-білім квіто-рослиннім мороці
достигло висиш і мариш хитким приземленням.

А там – земляни й тролі, жуки та ластівки…
Вітрила вітру – наче сорочка маврова…
Химерні тіні лежма стрибають в класики
тілесних ігриськ – у ніжно-густому вареві
в пісочній кулі…

Втримаєш?
В пальцях втомлених?
Навчишся нишком в лунку жаги – до паніки! –
вкладати спати, наче тіла впокорені,
ці літо-спомини, ковзкі піско-льодяники?

…в пісочній кулі – тіні верблюдів, втоплених
в оазах криги пальців, невміло-зляканих…
Дзижчать жуки, неначе їм що пороблено.
Сичать земляни й кажуть щось руко-знаками.

А ти – тримаєш.
Вітер пече перстеники,
й гаряче срібло – наче вогонь – за Жанною
ридає ридма.
Й солоні птахи-пустельники
співають вітру щось потойбічно-жанрове.