Повісь їх...

---

... о світе, пігмею, напоєний сушеним листям
із шкір тихих ящірок-душ, що повзуть поміж джунглі
думок про "померти"...
Ковтає ведмедик-Каллісто
хмаринки зітхань твоїх.
Падають сині лаштунки
на сцені із сушених доль у зміїних сукенках,
на ковдрі із талих наркотиків ніжності снігу...
На сходах до сцени танцюють прозорі туземки.
Їх темні серця декольтовані в кубиках криги
припухлих від плачу долонь - неповторно звірячі,
й незрячі, неначе затемнення місяця - в скельці...

О світе-пігмею,
великі людинки - не плачуть,
бо хтозна, яка їм велика левиця озветься
із хустки в долонях, припухлих від спраги торкатись
надійного хутра достойного погляду звіря...

О світе, великі людинки, мов тіні-коханці,
ідуть за тобою, тримаючи душі-сокири -
які у них пальці...
не втримають...
Хижі - та й годі.
А сили - немає..
А сила - мов хитавка-кущик...

О світе-під-деревом-світу-де-мешкає-кротик,
що білим світанком, мов хусткою, вуха заплющить,
щоб сцени не чути на сцені туземній, засохлій,
як чорна кора - на долоні із сушеним серцем...

О світе, чи вистачить Лотів і Лоток, і солі,
коли твої джунглі із привидів диких туземців
єдинопримарою встануть - і рушать від тебе
туди, де Каллісто полює на мед (мед - це тиша...)

Мов ящірка здохла на нитці, хитається небо
у хлопчиків, вищих за тебе...

О світе, не їж їх! -
убивць тихих душ, сіячів стозітхальних хмаринок,
анатомів ніжності снігу в рум'янці туземок...
Вони відкладуть в тобі чорне пігмейське коріння,
мов змії - яйце у пташиних коштовних майстернях
романсів про світ, де - бузок - замість хусточки, й листя,
одвічно-не-сохле - в рожево-шкоринних вишинах...

Повісь їх на шию, неначе отруйне намисто!
Повісь їх на шию, пігмею!
Повісь їх на шию...

---