Моєму загиблому другу Сергію Черняєву

Я віршую чимдалі рідше,

На рядки не шматую папір.

Стали м’язами серця вірші,

Що жива ними плоть-вампір,

А чи втіленим безгомінням,

Суголосним з вічним вогнем?..

Бо наосліп словесні тіні

Розбігаються день за днем.

Ти, мій дуже, лишень послухай

Римородної ватри грай,

пригорни до грудей мого духу

Камертону чутливішу грань,

Ти скажи, чи так треба й справді?

Бо й хвороба не допіка,

Тільки з того несправжнього травня

Розтеклась твіротворна ріка,

Розтеклась і втратила плавні,

Затопила і небокрай.

На кориті, розбитому в травні,

Я шукаю втрачений рай.

Я, звичайно, приб’юся до суші,

Як нарешті пристав і ти.

Тільки ту, завіршовану, душу

Не знайти мені, не знайти.