О матріархате! Тобі заспіваю цю пісню розгніваних та відкритих очей!

Мить мрії Матріа!

Мить мрії, коли вільні та всещасливі ми крокували

світом не-поділу; коли з Матір’ю були ми єдні, коли захищала вона своєю неозначеною божевільною мудрістю природної надри! Бо множини твої – лам одного; о множин твоїх вистачить всім! Й доля вибору паде на свободу!!

 Не ту дволику – а ту, яку вже й забули та ще не звідали… спів триває!

Й залюблені ми прокидаємось в сльозах до-щаслив'я

Де зцілимось безумом природи, що вже дарує плід Світу Жінки…

Свідомість Матріа, свідомість інстинктивного блага, інтуїтивного знання, не позначеного горем – о ластівко, чому ніжні трикутні образи твого крилля знищив яструб та дуб!!

Чому знадобився сенс форми – а не ти ласкава шепочеш гнучкістю про лад Дива буття. Про живі кола твого вогкого й пружного черева, яке змінили ми на залізо та камінь – й у твердоті віднайшли війну та мир – яким ти нехтувала, шукаючи лише Життя. О Дівоче твоїх дарів – де праця, туга, злість, щастя й радість – непотріб минулих поневірянь! Де гордість, заздрість, ненависть, кохання й вірність – лише страшний сон, наспіваний огрубілим голосом війн та перемог «його».

Заслухай до кінця про прохолоду персів, які годують рідиною зір, Лише блаженне тремтіння, - не праць у хлібі!!!

Чоловіче!! Земле лагідно прийме твою зброю й прихистить у волозі слизовій твоє чоло роз'їдене думанням.

О згадай ті первісні Води з яких ти вийшов – й повернись у сяйво злягання з Життям!

Жінко! То збагни силу Життя в собій! Відкиньмо ж дію! – бо діють лише згнічені страхом та безсиллям; відкиньмо все що називаємо чистотою (бо за нею неминуча твердість бруду)!

Відкиньмо все про що благаємо богів, бо ж їхній світ мертвий!!

І долю, радість, кохання, досконалість, волю, віру – це все сенс минулого!! (ери гніту каменю що ріже навпіл – там один бік протилежний іншому!!)

Жіночий світ неподільний та множинний – тому відкиньмо й слова…

Хай полум'їть Життя

І сенс всього – чуттєвість!