Я сам прийшов сюди, зібрав необхідні речі, відшукав у довіднику адресу та прийшов. Я просто не міг лишатися в тому світі поряд з тими людьми, яких знав так багато років, яких я думав, що став стільки років, про які говорю багато, хоча насправді не так вже багато цих років, навіть якщо мені вже за тридцять. Та мені треба було спекатися від цієї прив’язаності, від цих облич, жадібних та заздрісних очей, хоча заздрити мені не було в чому. А вони заздрили, вони дивилися на мене з прихованою ворожістю та посміхалися мазкими від ласих прагнень губами. Я не вірив в їхні посмішки – я не любив їх всіх, хоч й не вважаю себе соціофобом. Не любив, тому що не було за що любити тих, хто поряд кожного дня видушує з себе слова привітання без приязні, випльовуючи їх з рота, як жуйку, яку жував вже цілий вечір та не знав, куди її виплюнути, тверду та набридливу жуйку: привіт!

     Так я опинився тут. В першу чергу я хотів потрапити до психіатра та поговорити з ним, я вірив в психіатра, як у вищий розум, але замість цього мене відіслали здавати кров, мочу та кал. Це було принизливо та неприємно, особливо нести мочу лимонного кольору в гірчичній баночці, зустрічаючи дорогою медперсонал, якому взагалі-то було все рівно до мене, вони безліч раз спостерігали таких носіїв своїх реліквій, як я в даний момент й, хоч дивилися на ту барвисту рідину в баночці, але таким поглядом, який говорив: знову хлюпатися з сечею, та йшли далі, пишаючись своїми білими халатами.

     Калу я не доставив на аналізи – не хотілося мені цього робити. Медсестра тільки подивилася на мене так, ніби я безнадійний, або я її засмутив й їй не випаде задоволенням сьогодні шукати в моєму калу личинок глистів чи що вони в ньому шукають й сказала, щоб я здав завтра, тільки обов’язково. Я спитав: а що це може бути причиною мого нервового розладу? Можливо, вона погано вчилася в медучилищі, можливо, не хотіла відкривати мені таємниці медицини, чи в неї не було настрою, або просто не довіряла мені, але вона не відповіла на моє запитання, тільки подивилася так, ніби я сказав їй щось глобально неприємне й ще повторила, щоб кал я приніс завтра.

     Здавши аналізи, я під супроводом медсестри відправився до головного лікаря цієї психіатричної лікарні. Спочатку ми піднялися на другий поверх холодними сірими бетонними сходами, потім повернули в коридор, обвішаний різними старими плакатами з рекламами ліків, деякі з них згорнулися в папірусні згортки та так й висіли, жовтіючи від давності, щоб через декілька тисячоліть стати манускриптами та посланнями, пророчими сказаннями.

    Минувши коридор ми через дрібну комірчину, де стояв інвентар прибиральниць, перейшли в інших коридор з ще старішими, присипаними пилом плакатами ручної роботи, криво намальованими списаними фломастерами зміями навколо чаш та різнокольоровими спіралями, які, очевидно, мали зображати молекули ДНК, проте були схожі на розварену вермішель під соусом.

    Пройшовши коридор, ми стали спускатися вниз сходами з хиткими перилами. Спустившись, потрапили в інший коридор, який тягнувся так довго, як тільки міг, здавалося, що він поступово звужувався, як трубочка морозива ріжок, тільки не був таким апетитним. На цей раз стіни ніщо не прикрашало, крім павутиння та довгоногих павуків, які дивилися на нас з-під стелі ворожим поглядом, ніби ми посягали на їхню територію. Думаю, що таким же поглядом дивляться туземці на європейців чи американців, знаючи з досвіду, що нічого хорошого від них чекає не слідує, знову принесуть новий вірус, розроблений десь в лабораторіях США, щось більш гірше за СНІД та еболу.

      Прийшовши в кінець коридору, медсестра відчинила двері, другі на весь коридор, перші були десь там на початку, і ми вийшли до сходів й знову стали підніматися. Я почав вже думати, що кінця не буде цим всім переходам, коридорам та сходам, так й будемо ходити, як на митарствах, до другого пришестя. Та я помилявся, піднявшись сходами, ми вийшли в маленький коридор. Коридор був кубічної форми, кожна стіна мала двері, враховуючи ті, через які ми ввійшли. Біля кожних дверей з обох боків, як сторожі, висіли портрети відомих психологів, тільки я не встиг їх розгледіти та розібрати підписи під ними. Впізнати я зміг лише Фрейда. Медсестра оперативно погрюкала в двері з табличкою «головний лікар» та пропустила мене першим до кабінету.

        Загалом-то це був ще не кабінет, а приймальня. Пофарбована вона була салатовою водо-емісійною фарбою, з десятками старих стільців, для їхньої ж безпеки скріплених між собою спільною жердиною під передніми ніжками. Сидіння стільців були продавлені, пом’яті, такі понівечені та нещасні, заляпані фарбою, що тільки вони одні викликали депресію.

        В кімнаті обов’язковим елементом була секретарка чи хто вона така – молода дівчина в білому халаті та маленьких окулярах, крізь які вона дивилася на пацієнтів косими очима, а потім переводила їх на документи, які мала заповнювати. Для повного образу її відповідальної роботи повинен бути в цій кімнаті великий стіл, засипаний паперами, як опалим листям парк, та полиця з товстими папками, розміщеними за абеткою, а в наш технологічний вік ще й комп’ютер. Й це все було й була секретарша й було світло. День перший.

      Медсестра, яка супроводжувала мене, кинула на стіл мою медичну картку, сказала секретарші декілька образливих слів та вийшла. Секретарша взяла до рук мою картку та попросила мене сісти, сісти на ці вразливі та чутливі стільці з порізаною, явно не шкіряною, обшивкою. Хтось колись, приходячи до лікаря, приносив з собою засоби для самогубства, леза чи биті склянки та, побачивши, це створіння за столом в окулярах, які криво сидять на її носі, з нарощеними нігтями, з масштабною зачіскою густого волосся кольору молочного шоколаду, в короткій спідниці під довгим халатом, та ніяковіли, відкачували напередодні закачані рукава та використовували свої засоби в інших цілях, не даремно ж принесли.

На стільцях в черзі сиділо троє осіб – дві жінки та один чоловік, вірніше, одна стара бабця, молода жінка та червонолиций мужик, але не тому, що він індієць, а тому, що, ймовірно, з перепою. Я сів поряд молодої жінки, на якій, напевно, крім синтетичного халата з деревами сакури більше нічого не було, навіть білизни. З-під халата визирали худі білі ноги з чорним довгим волоссям, мабуть, їм тут не дають голитися, щоб випадково не перерізали собі вени бритвою або лезом, тому й ноги в неї такі волохаті. Волосся в неї було зав’язане в хвостик, але все рівно було помітно, що воно блистить від того, що давно не мите. Господи, які ж тоді тут умови для життя і чому я сюди припхався?

         Та я сидів і чекав, дивився за єдине вікно, високе та широке вікно з широким підвіконням, на якому містилися вазони невідомої мені виду, з всіх можливих видів я тільки й знав, що алоє та фікус, на цьому мої пізнання закінчувалися. Тому стояли ці вазони на підвіконні даремно – я ж не міг захоплюватися ними тому, що не знав їх найменування, так само як не може людина захоплюватися певним письменником, не прочитавши ні однієї його книжки, так само як людина не може захоплюватися іншою людиною, не провівши з нею бесіди віч-на-віч. Я тільки міг сказати – цей вазон симпатичний, тому, що колір його листків дуже насичений, а стебло міцне, або – ця книга, можливо, чогось коштує, тому що в неї виняткова назва, книга з такою назвою не може бути докучливою, або людина з такою зовнішністю повинна бути неординарною. А потім, коли дізнаєшся про це все поближче, зрозумієш, що цей вазон має неприємний запах, ця книга написана жахливою мовою, а ця людина педант та самовпевнений егоїст.

        Я постійно дивився на годинник, постійно. Тільки-но глянувши на циферблат я забував, що я там побачив. Через декілька хвилин я знову дивився на годинник, а потім на двері кабінету головного лікаря. Вже зайшов туди червонолиций та вийшов, зайшла бабця та вийшла, зайшла жінка в домашній капцях та з хвостом чорного фарбованого волосся, сховавши там свої неголені ноги. Наступний на черзі мав бути я. Як на зло, ця жінка затрималася там на довго, довше за всіх, вона викладала лікарю всі свої проблеми, розповідаючи про невдалий шлюб та відьму-свекруху, про безсердечного коханця з роботи, який, крім неї спить ще з двома колегами по роботі, та навіть подарунків їй не дарує, про таблетки проти вагітності та про невдалий суїцид. Хоча, можливо, все на багато складніше, я лише припустив, що це так. Можливо, в неї шизофренія, роздвоєння особистості або навіть не роздвоєння, ймовірно, в ній існують більше, ніж 24 особистості.

        Вона вийшла. Я підвівся, щоб заходити до кабінету, тим самим став їй на дорозі. Ми не намагалися розминутися, ми намагалися пройти один крізь одного – вона підняла високо голову, щоб дивитися мені в очі, тому що була невисокого зросту й навіть не сягала мені плеча. Єдине, що я встиг помітити за коротку мить нашої загальмованості та впертості – це її ластовиння на білому обличчя, вона не була ні припудрена, ні намазана кремами чи іншою косметикою, тому її ластовиння було помітно чітко – маленькі цятки, багато маленьких цяток на носі, більше ніде. Це так прийшла весна й бризнула на неї своєю відміткою. Але мені здалося в цю мить, що це я бризнув на неї своїми аналізами з гірчичної баночки, не бажаючи їй вступити дорогу. Стало від цього відчуття не то що соромно, а якось так… якби це сказати, шукай слово… це було неприємне відчуття презирства, але не до себе, до неї. Я її зневажав разом з всіма неголеними волосинами на її ногах та жирним волоссям, разом з її білою шкірою та тоненьким носом, ніби ножем обтесаним ще в дитинстві, з її безкольоровими губами без помади, за якими яскраво відчувалися великі зуби. А найбільше мені не подобалося те, що вона була такого невисокого зросту та мала, відповідно, маленьку голову з дрібними, як пельмені, вухами, з дірочками в мочках та без сережок. Це було найгірше, тому я її пропустив.

        Мені здається, що вона відчула все, що я про неї подумав, втім при цьому голову не опустила, проходячи мимо, натомість, вона підняла її ще вище, скривила в ненависті до мене рота та пройшла повз мене швидко, щоб я не встиг відчути запах туалетного мила від її шкіри, проте я встиг почути й навіть проаналізувати все достеменно: вона не користується гелем для душа, вона не використовує витончену косметику для обличчя, вона звичайна жінка з звичайними проблемами й в ній живе лише вона одна, більше нікого, інакше вона пахла б чимось іншим.

       - Заходьте! – вигукнув незадоволено лікар, помітивши, як я витріщився вслід молодій жінці з запахом туалетного мила.

       Я зайшов, спіткнувшись та загорнувши килим, певно всі так роблять вперше, тому що килим вже мав відмітку на тому місці доки завертався, закрив двері з грюкотом, не помітивши, що відчинене вікно та в кабінеті протяг, розгублено привітався з лікарем.