БО  Я  ПЕС…

І.

Перекотиполем

над гострими бастіонами тополь,

над вишколеними паралелепіпедами будинків,

над стрункими спинами ліхтарів

покотилось сонце.

І закотилось до лівого мого ока, коли праве ще й не думало прокидатись.

Свіжий вітер і тепла вода на асфальті…

З калюжі на мене дивиться молодий ще пес, чорний, мов руберойд. З Кордильєрами щелеп, здатних перегризти хочби й бетонну шию міста…

Вже яку ніч мені снять красені-кораблі у відкритому морі. Галери і галеони, лодії і трієри. Вітер гуляє щоками вітрил, щогли підпирать небо, форштевні рубають на шматки простір в гонитві за обрієм. Я теж корабель…

Підіймай свої чотири щогли, друже, одривай корму од в’язкого берега – уперед, на абордаж нового дня!

Незабаром відчинять м’ясний павільйон і туди, напнувши чорних боків вітрила, понесу легкий корабель свого тіла.

прямо по курсу

у вирі тепла

у вирі інстинктів рецепторів нервів

ідеї ідеї ідеї

підшукати заняття годяще

для дурних до роботи зубів

та тимчасово безробітного шлунку

ІІ.

коли твої руки запахнуть полином

а стебла блакитні проростуть крізь мозолі легенд і легенів

я стану сузір’ям Хорта

вільного неба  над скутим примарами містом…

Чи не сидів же я колись на іржавому ціпку біля трухлявої буди, прислухаючись, як низько гуркочуть неба полум’яні артерії під маймуровою шкірою хмар? Чи не вірив у незвіданий і прекрасний світ там, "за високім забором”?

«Мухтаре! Стій мерзотнику!» - вигукнув хазяїн, коли я чорною блискавкою здолав межі цього химерного світу. «От гівнюк, таки вирвався…» Він тільки зняв ланцюга з мене, щоб почепити нового нашийника.

Відтоді, як я полишив нестерпних ціпка і буду, я бачив лише, як злетіло кудись небо. Я чув лише, як калатається серце…

Сонце шкварчало яєчнею на пательні неба, збуджувало апетит і дражнило недосяжністю. А мені нестримно хотілося піднятись над верхівками тополь біля дороги і, ставши чорною кляксою на блакитному тлі, побачити іншого світу, чи він є? Я пив воду з калюжі на весіллі ропух. На душі було легко, як ніколи…

Я слухав плюскіт води.

Я слухав пісню ропух.

Після довгих часів розпук і депресій я вперше відчув коротку радість…

геть геть  від блошиних дворів

геть від обшарпаних діжок дахів руберойдів

од зичних людських голосів

палок кісток ланцюгів

всякчас і усюди

о мій хвіст-шаблюка вгору

о пістолетище-ніс по вітру

 і язик-лопата додолу

ледь не скапує ґрунт 

глевкий од дощу і од слини

Так, я безнадійний волоцюга, якому не судилося мати свого двора ні полумиска. Я гівнюк невдячний тому, хто давав мені хліб (хліб з його рук віддавав полином). Я прикра помилка природи і незбагненний її витвір… О, що мені ці бідолашні м’ясники з павільйону! Я лиш привітно помахую шаблюкою, чи то пак, хвостом у відповідь на замахи волохатих закривавлених рук…

ІІІ.

Надвечір. Лежибока асфальт парує з нудьги. Труть тлустими боками одне одного будинки. Я цілий, хоча ледь не втратив щоглу у кривавій сутичці з м’ясниками. Мої трюми по вінця повні свіжою яловичиною – на цілий тиждень!

Двоє дівчат на трамвайній зупинці, забачивши мене, без нашийника, охають, простягають руки, кличуть за собою… Гр-р-р! Геть од мене лапи, дурепи! Я сам керманич своєї долі!

Який буде завтра мій маршрут? Не відаю того. Але сьогодні я тягну свій корабель суходолу до моря. Туди, де грайливі хвилі лагідно чешуть засмаглу спину берега, а під лапами хрумтить свіжоспеченим хлібом гарячий пісок.

Тиша і свіжість.

Колись я там кину востаннє якір. Я прощатимусь зі світом не під галас юрби, а під тихий шелест хвиль. Колись… Бо я житиму довго, скільки сам одміряю.

Бо я пес, безпритульний корабель, масними хвилями міста теліпаю собі…

А "вітер гуляє щоками вітрил…” Словом, чогось такого.