Друг (про Самотність Під Синьою Ковдрою...)

---

Скрип за скрипом...  
М'якою, майже шахрайською ходою піднімаюся старими сходами.
Обережно, але наполегливо тягну тебе за руку.
Тримаю за вкрай знайому долоню... і водночас не настільки близьку, щоб встигнути до неї звикнути.
Із  моєї довгої спідниці, що являє собою вдале, але вагомо викривлене відображення культури хіппі, із картатої торбинки, твоїх кедів, мого рудого волосся та наших долонь струмками проістікають залишки дощу.
Це ті краплини, яким вдалося пробратися у приміщення, використавши наші тіла...
Врешті, остання сходинка...
Стоїмо посеред маленького горища. Тут усе оббите деревом. Обшарпане. Безапеляційно тхне кримською лавандою. Стіни завішані різнобарвними візерунчатими полотнами. І безліччю фото. Де-не-де хаотично розкидані невеличкі етнічні інструменти.
На підлозі стоїть купа чашок із недопитою кавою – накопичилися за тиждень.
Зі стелі, ледь підвішені на тугих нитках, звисають виделки, ложки і наавіть один черпак. Так я веду боротьбу із тенетами сірого побуту: знаходжу незвичайне місце для примітивних речей.
Це той простір, який я називаю домом.  
Стоїмо в д вох калюжах холодної осінньої моросі. Форма твоєї схожа на сумного собаку із підібганим хвостом, моєї – на вянучу квітку, единий шанс якої вижити гідно  – погодитися бути гербарієм...
Мовчимо...
Поки що вести діалог  у цій кімнаті дозволено лиш нашим рукам.
Ти – мій друг.
І як же прємно це усвідомлювати...   Півдня із тобою, мов шалені носилися закутками кварталів. Вперше за цей сезон одночасно були огорнені единим осіннім спліном... вивчали тіло міста... вже вкотре.
Витираєш обличчя моєю спідницею. Не ворушуся.
Крапля із мого локону втрапляє прямісінько тобі на повіку. Блаженно посміхаєшся...

 Нарешті розщеплюємо руки. Полишаємо власні калюжі. Із цього моменту у них власна історія існування.
Нерухома паніка...
Розділяєш моє волосся на два велеких пасма і обвязуєш навколо своєї шиї. Так, щоб наші носи торкалися одне одного. Напівбожевільним поглядом, таким, неначе у твоїй голові одночасно верховодить кілька протилежних думок або таким, ніби вони там взагалі відсутні по суті, дивишся мені поміж очей.
Тепло...
Мокро... дощ витряхує свою душу із моєї спідниці...
Звеш мене другом і дякуєш, що поділила цей день із тобою. Особливо наголошуєш про момент, коли сиділи на парапеті та пили глінтвейн, в який, доречі, переборщіли всипати кардамону...
Твої знайомі руки, до яких ще не звикла, вижимають із моєї синьої довгої спідниці образ дощу...
Простір у кімнаті затаїв дихання... Керуємося одномоментністю...

Сидимо під синьою ковдрою, стратигічно розмістившись на тахті. Яка, власне і займає три чверті всього горища...
Стягую із себе мокрий одяг. Спідниця гнучко розтягається на підлозі шерстяною плямою – схожа на хмарину . Розпускаю волосся... Остаточно...
Як добре, що ти зараз поряд. Рідна душа. Тільки тобі дозволено спостерігати, як  всередину мене оселяється осінь. Тіні наповзаюь...  Хмари спорожнюють думки.
Друже...
Прошу тебе разчесати мене... висушити волосся... повільно, але наповнюючи рухи мілкими ємоціями розбираєш прядку за прядкою... дихаєш у потилицю...
Упираєшся коліньми в мою спину...
Стягую із тебе мокрий одяг, даючи перевдягтися у шерстяного светра... його дозволено носити тільки тобі, друже…
Сама закутуюся у суху кофтину  ...
Поглинає повільність... підкорює справжність...
Пємо ромашковий чай із корицею (із останньої чистої чашки в домі...). Як і зазвичай, експериментуєш із інструментами. Мучиш шейкер та дарбуку...
Внутрішній імпульс видирається в світ – по цьому, дістаю фарби.
Малюємо пальцями на шпалерах а згодом і одне по одному...
Спостерігаю... за собою...  
Ти розфарбовуєш мене в осінь. Шепочеш щось на вухо. Лоскотно.
І паралельно безтурботно розповідаєш  про дівчинку, якою захоплений уже ось як тиждень, Катрусю... миле дівча. Трохи дурненьке, зате непередбачуване до бісу... Кажеш, що ніби-то закохався.
Сміюся... ага.
Прослухую скорочений звіт про дівчат із якими ти кохався минулого тижня. Як завжди насичений: кількісний і якісний.
Заглядаєш мені в очі (осіннє небо в мені каламутиться....)
Провалююся в момент.

Вірю тобі.
Кладеш руку мені на живіт... потім туди ж втрапляють твої обережні губи. Хм, бавишся? Друже....
Мовчу... обмальовую тебе із ніг до голови фарбою... залишаю свої темно- сірі відбитки на твоїй спині... хмарно-сині – на плечах, зелено-веселі на чолі... і червоні – на губах.
Торкаюся тебе...
Шаленіємо на тахті, бігаючи одне за одним мало не голяка.
Скажені хвилини...
Контролю немає...
Лінію перервано.
Моя черга ділитися новинами: розповідаю, як  два дні тому покинула свого чергового хлопця. І про те,як прокинулася сьогодні зранку із нездоланим почуттям самотності. Тотальним та безапеляційним. І що єдина панацея, як я це собі уявляю, закопатися із головую у теплого пледа із людиною... до якої матиму лиш один критерій власного ставлення.
Дружньо питаєш який...
Задумуюся, і визираючи із під пледу впевнено доповідаю - маю відчувати, ніби  усі лінії мого власного життя сходяться у цьому...саме цьому моменті...
І що йти нікуди – я вже прийшла...
І що шукати вже нічого – все і так є... тут.
Виплескую емоції... і завмираю...
Повертаюся до тебе спиною..
Цілуєш мене поміж лопаток і кажеш, що ложбинка між ними схожа на Катрусину...
Жбурляю кляксу фарби на уже існуючі на шпалерах плями.
Калюжа із підібганим хвостом в розгубленості...
Ти кажеш, що я найкраща... і все в мене кайфово, бо по-іншому скластися просто не може... кричиш, що я ідеальна жінка...
І що краща за мене лиш цьогонедільна Катруся…
Квітка стала гербарієм....внутрішня осінь бризкається зливою із свинцевого неба...
Друже, як же тобі пояснити, що ти уже кілька мсяців підряд снишся мені, під синьою ковдрою, стягаючи пірїни усіх моїх життєвих ліній в свої долоні.
У руки, до яких я просто боюся звикнути....
Що ж ти робиш..хм, бавишся...
Занатто глибоко...
Молюся, щоб мене не прибило, не розплющило власними рефлексіями....
Кладеш руки на мої оголені плечі. Обережно шепочеш: «Дівчинко, іди сюди, питимемо чай. Не хочу, щоб ти захворіла...»

Починаю розуміти власну внутрішню осінь... власноруч подаю їй фарби...
Іду... друже....

---