/ми ж не стомимось 

дійдемо запалу надмеж щоб їх згнівити

і гнів їх буде – поразкою й попелом/

навіщо літу ще минути? як о звикнутись о заснілу зелень?

але вічне: коли огорниття травою леж на полудні гойдаєш стиг оаз маревні й заколисано небо у безвідбитки хмар – ясно

вже як досі спеки повні очиїм сонцеве блага не спинятись 

а щоб очикування дощу лилося у загадку

затінку й росівія тіло випарам купання

як вода сміливо дає холодне

як ріка збігає у звичні жолоби тілових прокинень

і як плавба насичує сухість протиску в розгортачи випаленої щасливої шкіри…..м

щоб знов славити доторками спин трави й цвіткí вволені у рійні кланиди комашба

ритми дзвону й кульбаб – рідні!

як до ми до нас Вітру!

сузірь овіяні – трохи зникли й заволодій розпоро щем спраглих відлитих меж безкрай…

зелень топлять руки чистота небозаквітчань

нагість вершим першопочатку

о літо…нашими ти ласуєш стегнами й ми відчуваємо зроджень о звічненим сило

24.08