ЛЯЛЯ НАД РІЧКОЮ

                     Андрієві та Мишкові.  

                     А також всім іншим.  

                     А також – собі.  

                     Відвідайте мене на цвинтарі. 

0

Це все не обов’язково читати.

Це все навіть не обов’язково писати.

Просто мені зараз впадло вчитися. На це є суб’єктивні причини. І тому я вбиваю час цією писаниною.  

Просто мені зараз впадло когось читати. Тут без причин.

І навіть пиво пити впадло.

Тут Андрій та Мишко посміхнуться.

Отож, про що я вестиму мову. Про власне життя. Така собі спроба психоаналізу, точніше, накопичення фактів для

Нього, Фройда чи ще там когось. Дещо набрешу. Дещо розкажу чесно.  

Мене можна назвати Стефаном Полєком.

Або ще якимось іменем.

У Стефана Полєка є багато чорно-білих та кольорових фоток:

1) Стефан Полєк з Гомбровичем;

2) Стефан Полєк з Генрі Міллером;

3) Стефан Полєк з Буковськи;

4) Стефан Полєк з Берроузом;

5) Стефан Полєк з Паланіком;

6) Стефан Полєк з Мадонною;

7) Мадонна під Стефаном Полєком;

Іншим разом покажу решту. Але показувати не обов’язково. 

Чомусь найжахливіший сон завжди починається зранку. Прокидаєшся з почуттям страху і порожнечі. Страх – десь на

самому споді свідомості, майже непомітний, звірячий. Та ти все одно відчуваєш його. Як шишку у задниці.  

Хтось намагається повернути тебе тобі, хтось намагається наздогнати тебе. Того хтося видає його пильний погляд тобі

у спину.  

„Давай подивимося на все це збоку. З того боку, з якого зручніше. Можливо вдасться побачити те, чого раніше не

помічали.”  

Це з Емо Матадо. „Книга діалогів”. Сторінка сто сім. Перший рядок згори.

Це все не обов’язково.

Як і Стефан Полєк.

І його тітонька – пані Тобоська.

Стою і мовчки курю. Підходять якісь симпатичні дівчата у якихось рожевих спідничках і маєчках. Роздають рекламні

буклетики, де на рожевому фоні якісь вже/ще знайомі мені літери. Мовчки беру і так само мовчки продовжую курити

мою щопівгодинну цигарку.  

Ви знаєте: як стати психом?

Виявляється, дуже просто.

Достатньо лише народитися.

Де і коли – не має жодного значення.

У тому рожевому буклетику причеплено один презерватив. Презерватив „Perfect”. Один з символів нашої неепохальної

псевдоепохи, яка нарешті доведе усе до щасливого і радісного закінчення. Якщо говорити про символи, то ними можна

гатити греблі і потоки в критичні дні жителькам сімнадцяти тисяч планет, вчетверо більших за Землю. І ще навіть

лишиться.  

Символів у нас до фіга:

1) Макдональдс – заходь і жуй. Чим швидше – тим краще;

2) Панасонік – найкраща японська техніка. Зроблено у Тайланді (Гондурасі, Ямайці, Кіпрі);

3) Холодильники „Норд” – щоб маленьким пінгвінам у Антарктиді було гаряче;

4) Спілкуйся вільно – живи мобільно.

Це взагалі – метасимвол.

Але це необов’язково. Головне...

Здається, такого немає.

5) Відчуй себе справжнім ковбоєм!

Міністерство охорони здоров’я попереджує: куріння шкодить вашому здоров’ю.

Алкоголь також.

Хочеш відчути себе ковбоєм?

Ще є ЛСД. Екстезі. Кокаїн, гашиш, маріхуана...

Тільки міліції не говори.

Та й про Міністерство охорони здоров’я не згадуй. 

Презерватив разом з буклетиком щодуху тащу в їдальню. Студентську. Там N сидить і обідає. Зі словами „Дарую!”

справді таки дарую їй буклетик (при цьому хтиво всміхаюся). Її відповідь все-таки адекватна.  

Люблю я секс.

Починаю плутати хто є хто. Я – Стефан Полєк? Чи Стефан Полєк – я? Потрібно шукати третього. Ми йдемо мовчки

бульваром. Удвох. Я, Стефан Полєк та N. Обіймаємось. Стефан Полєк витає в якихось давно неіснуючих емпіреях. Я –

чіпляюсь за кожну ліпшу спідничку.

Правда, поглядом. Вони мене збуджують. Стефан Полєк десь в емпіреях їбе свою тітоньку, пані Тобоську. Усі, крім N,

задоволені.

Стефан Полєк:

  - Сьогодні прем’єра „Гри в класики” за Кортасаром. Можна сходити.

Я: - Може ходімо до мене. Кімната вільна.

N: - Ти все-таки визначись, чого тобі треба сьогодні більше. Бо вечір вже. Спати пора.

Стефан Полєк також починає плутати хто є хто.

1

Я порпаюсь у чужій та власній брудній білизні. Вона тут горами валяється: під ногами, на стелі, на сторінках різних

періодичних і ні видань. Вона тут. Вона добре пахне – смердить на всю цю три на чотири кімнату, на весь невідомо

скільки на скільки квартал, одне слово, на весь усесвіт. Тут дуже погано пахне.  

Стефан Полєк п’є пиво. Він завжди п’є пиво. Переважно міцне.

Потім складає порожні пляшки під ліжко. Коли під його і моїм ліжком не стало вільного місця, Стефан дібрався до моєї

шафи для одягу. За тиждень одяг довелось занести на кухню. Вже з такими темпами за декілька/надцять днів і кухня буде

забита склотарою.

Правда,є ще балкон.  

Я –злий.

Злий на Стефана, себе та інших.

Я – копія кожного з вас.

Стефан Полєк також.

Він узагалі митець.

У найгіршому значенні цього слова.

Тобто: Стефан Полєк п’є.

Тобто: Стефан Полєк курить.

Тобто: Стефан Полєк їбе всіх.

Переважно жінок.

Тобто: Стефан Полєк закінчений негідник та пиздун.

А насправді усе було зовсім по-іншому.

Хочете, розповім?

Не хочете?

Все одно розповім.

Стефан Полєк – великий алкоголік нашого часу.

Таких як він ви зустрічаєте на кожному кроці, у великих і малих супермаркетах; на зупинці автобуса, який щоранку

відвозить вас на роботу, а звечора забирає назад, додому; на автовокзалах та автостанціях; вони їздять з вами у одному

купе потягу чи вагоні електропотягу; стоять чи сидять під вікнами вашої двохкімнатної квартири з виглядом на дитячий

майданчик, де ваші діти граються у пісочниці. Вони всюди. І всі вони великі.  

Вони п’ють горілку, вино, пиво, всілякі сурогати і коктейлі по ресторанах і барах.

Вони – всюдисущий клас у кожну епоху і час.

Вони – це ви.

Це я.

Це Стефан Полєк.

Вони не обов’язково п’ють алкоголь.

Вони курять траву.

Вживають ЛСД. Нюхають.

У кожного з них своя „голія”.

Вони – читають книжки.

Вони – пишуть книжки.

Вони граються у пісочницях на дитячих майданчиках.

Стефан Полєк каже, що вони шукають істину. Хто – свідомо, хто – підсвідомо.

Стефан Полєк вимахується.

Він - ходячий анекдот.

Легенда.

Повість.  

Роман.

Собаче лайно.

Стефан Полєк розшукує істину. Відкорковує пляшку хорошого вина і випиває. Потім довго, через горлянку, вдивляється

усередину, але так нічого і не помічає; тому викидає порожню пляшку до купи іншої склотари. „Мабуть, усе-таки пляшка

не та”, - думає про себе.

Добре, що балкон іще вільний.  

„Давай подивимося на все це збоку. З того боку, з якого зручніше. Можливо вдасться побачити те, чого раніше не

помічали.”  

Це з Емо Матадо. „Книга діалогів”. Сторінка сто сім. Перший рядок згори.

2

Світ чекає на свого Спасителя. У чорному костюмі та білій сорочці; у чорних лакованих туфлях з гострим носком; у

краватці вишневого кольору із білими цятками.  

Ні, не так.

Світ чекає на свого Спасителя. У товстій полотняній сорочці до ніг. Пожовклого білого кольору.

І навіть не так. Світ чекає на свого Спасителя. Голого Спасителя. З висячим членом. Голий Спаситель у темному кутку

такої ж голої кімнати. Без вікон та без дверей. Голий Спаситель, зіщулений у кутку від холоду, у нього на повіках солона волога.  

Він п’є. П’є свою солону вологу і дивиться на стіни.

Він зруйнує церкву і не збудує нічого.

Всі вони такі, голі спасителі.

3

Попередній розділ – таке собі ліричне... відступ (жаль, не середнього роду).

А тепер - про Лялю...

Ляля – то така собі мала Афродітка, років під вісімнадцять, вона любить кохання у його найліпшому фізичному

вираженні і без всяких там ідеально-моральних витребеньок, така собі Дульсінея Тобоська, тітонька Стефана, сьогочасна

і без надміру фантазоідеалізувань. Ось навіть Набоков ствердить достовірність мною сказаного. Правда, друже Набоков?

Мовчиш? Мовчи... Там, де ти зараз – ніхто не говорить.  

Вона любить пити свою Кока-Колу і смалити водночас довгу і тонку папіроску, дивитися голівудські фільми і довго

сміятися з моїх анекдотів на не надто, як на моїх бабусь і дідусів, пристойні теми.  

Ляля має погану (чи добру?) звичку зникати з обрію моїх споглядань на місяць чи два, а потім, нічого не говорячи і не

пояснюючи, повертатися і лізти до мене під ковдру. Люблю її діловий підхід. Вона мені не набридає... як мій Друг-

однокласник, як мій Друг - однодумець, як моя Подруга, яка хоче мене на собі одружити, і навіть як мій песик (не знаю

як його звати, бо не хрестив ще).

„Прийшов неоцинізм. Нам в ньому існувати.” І підпис – НеЛіна Костенко.

- Лялю, люба моя, не кури, волосся повилітає.

- Знову ти з мене знущаєшся. Ти просто бридкий.

- Ага...

- Ти цинік. Цинік у найгіршому значенні цього слова. Ти марнуєш час на даремне споглядання якихось, як ти говориш,

філософських сутностей, а насправді – ти просто осел, козел, баран, ідіот!..  

- Ага...

- Ти навіть не слухаєш мене, не звертаєш на мене уваги. Тобі на все наплювати, окрім себе „любімого”. Ти адепт свого

власного вигаданого царства фанатів нових цінностей, чи як ти там говориш... хвілософ!..  

- Ти в мене розумниця...

- Ха-ха-ха!.. Все. Ти мене розсмішив. Люблю я тебе... Падл-л-й-у-у-у-ка!

Деколи досить спокійно подивитися на Лялю, щоб зрозуміти – вона багато в чому права; навіть попри свій обмежений

світогляд ... Її справжність, природність – ось головна риса, через яку можна Лялю і канонізувати, і в Євангеліє ввести

яко якусь блудницю... чи святу? На відміну від мене і Стефана вона не грає чужих ролей (ми навіть тут граємо,

натягаємо на себе маски і ховаємо власні обличчя під іменами вигаданих нами героїв), вона при цій клятій грі не

втрачає власного „я”, не деформується, не гіперболізується, не викривляється, не спотворюється, не втрачається, не

словоблудить, нарешті.

- Лялю, люба моя, не кури, волосся повилітає.

- Ха-ха-ха!..

- ?

- Все... Докурила... – і неприродно вдаючи образу, всміхнулася.

Вчора вона мені розповіла свій сон. Ми зі Стефаном були подивовані... Її вроджені інстинкти налаштовували її

внутрішній світоприймач на настільки глибокі речі, що Стефан Полєк випустив недопиту пляшку пива і вона розбилася

на малесенькі скельця. Та ні, жартую, пиво він допив і нічого не билося...

to be cont...                   2004 - щгк ешьу