СліпийДощ | Публікації | Litcentr
07 Лютого 2023, 08:51 | Реєстрація | Вхід

СліпийДощ

Дата публікації: 11 Квітня 2012 о 21:22 | Категорія: «Очерк» | Перегляди: 718 | Коментарів: 0
Автор_ка: ПавлоЩепан(СміхТемряви) (Всі публікації)

- Можна ваш автограф – почулось мені ззаду. Це напевне вперше хтось попросив у мене автограф.
 Сонце уже хилилось на сторону, надворі гуляв усміхнений вітерець. Читання проходили у старенькій бібліотеці, де працювали не менш старенькі жіночки. У читальному залі можна було вловити якусь чи то напругу, чи то щось подібне на відсутність гармонії. Це відчуття панувало всюди : у повітрі, у душах старих книжок, у серцях усіх цих аматорів-людей. Чому аматорів? Бо вони не могли собі нормально жити, хотіли стати письменниками, ну чи просто показати, що хочуть. Я не вважав себе ні поетом, ні ще кимсь схожим, для мене це смішна праця,смішна тому, що не приносить бажаного – ні нових читачів, ні навіть не дає жити нормально, ти постійно думаєш про свою писанину, неначе про якусь дівчину , але вона настільки потворна, що якби ти показав її своїм друзям, ті б ще довго сміялись із тебе. Тому я її й не показував. Та й в принципі не було кому. Поети люди самотні у більшості, я хоч і не був одним з них, але принаймні цим не поступався, навіть таким самітникам, як вони.
А зараз ззаду я чую чийсь ніжний голосок і дивуюсь самому собі. Про таке я навіть не думав, не мріяв, хоча письменники, мабуть ,найбільше думають і мріють…
- Це так дивно, ну можна. - Я узяв її блокнот, навіть не поглянувши в обличчя його власниці, вивів якусь чудернацьку карикатуру і віддав їй. Мені здалось, що вона усміхається.
 - Дякую. Ваша проза така жива , а головне у вас є стиль – а це вже багато про що говорить. – її слова лоскотали мою душу і ці компліменти стали своєрідним каміном, який підігрівав мої думки і емоції.
Я розвернувся, всівся і почав вивчати наступних за їхніми словами поетів. Я немов міг їх бачити, за допомогою їхнього голосу, слів, думок я вимальовував їхні обличчя, рухи, тіла.
Ось на сцену вийшла невисока, струнка дівчина, та свою стрункість вона заховала під плащем-пуховиком, а її шию обплітав пітон-шарф. Волосся було недовгим, але їй пасувало. Вона думала «Як же мені найкраще передати емоції, почуття». Ці думки я ловив своїм носом у повітрі. У погляді також простежувалась, якась нудна суха стара – самозакоханість. Взагалі то у всіх молодих поетів вона простежується. З віком все менш і менш помітна, а, коли поет дозріває, вона остаточно розбавляється у інших його рисах.
Вона почала читати. Я намагався щось уявити, але вдалось тільки годинник і то не чіткий, і не зрозумілий. Вона читала, інтонація її голосу подорожувала нотами і темпами, але нічого не виражала, нічого. Їй зааплодували і ця поетка закінчила свій виступ…
Мені не давав спокою цей ніжний голосок, який я почув раніше, чим більше я думав про нього тим більше у мене виникало різних асоціацій, порівнянь і почуттів. Я уявляв собі низьку, але з гарним тілом брюнетку, очі якої ховались під чорною оправою вузьких прямокутних окулярів. Чомусь чорний колір асоціювався у всьому, у одязі – чорному піджачку, з такого ж кольору кофтиною під ним,такими ж джинсами, які міцно обтягували тугу пружну дупку. Кофтина була з вирізом і можна було роздивитись натяки на великі груди, які ховались у ліфчику. Великі безкінечні губи манили до себе і при погляді на них у мене почали виникати не дуже чисті фантазії. 
Одразу уявив нашу зустріч. Сонний заплаканий парк, мінімум перехожих, максимум пристрасних усмішок-натяків, мінімум дотиків, тільки хтиві, мінімум розмов, лише розпусні. Так я уявляв її як Королеву розпусти. Ми йдемо широкою стежкою угору по парку, її усмішка притягує до себе неначе магніт, я боюсь її цілувати – це для мене не властиво. Я звик вивчати людей, заглиблюватись у їхню природу, розбирати по деталях і складати по полицях, вішати ярлики і викидати. Вона розповідала про себе, про свою сім*ю, освіту, яку вона здобувала у церковній школі,про чоловіків,яких вона розлюбила,про свої ерогенні зони, які вона обіцяла мені показати,про те, що її збуджує, заводить - про розпусту. Ці розмови чомусь мені подобались, я ніяких не реагував на це, та й інші мої сенсори також мовчали, але це було солодко, я постійно думав над продовженням цієї історії, письменницька вдача вимагала хліба і видовищ сьогодні. Я був не проти. Вона курила тонкі сигарети, і вдивлялась мені в очі з заохоченням. Нахилялась до мене тілом натякаючи, і намагалась натиснути на чоловічий батьківський інстинкт. Мене навіть на якусь секунду поманило до неї, але ненадовго.
 МИ і далі гуляли, цього разу якоюсь вуличкою. Вона скаржилась, що я занадто мовчазний, намагаючись мене розворушити, пізніше ми присіли на лавочку, і я її поцілував, щоправда з другої спроби, але мені здалось, що їй це сподобалось. Я сказав їй, що мені холодно і вона обійняла мене, обплела ногами моє тіло, ми сиділи, я вдихав її аромат притулявся до чола, і цілував.
Крихітні краплинки дощу сипались з неба, у парку починали прокидатись весняні пташки, співаючи давно завчені мелодії, засохле листя ще лежало на землі і хотіло спокою, самотні перехожі нагадували нам про нашу присутність у цьому світі. Я гладив її груди і проміжницю, вона натякаючи на те, що її це може завести просила припинити. Я і далі простував далі, курив намагався втекти від дощу. Розумів, що вона мене не розуміє, не усвідомлює ні намірів, нічого…
 
Вечір закінчився я прокинувся від своїх думок спробував підвестися і пошукати свого собаку проводиря, він був поруч і з любов*ю дихав на мене своїм теплим подихом, ззаду почувся знайомий голос:
 - Давайте я вам допоможу. – в цю мить я відчув як хтось ухопився лагідно мені за руку і повів мене до виходу, я відчував що цей хтось усміхається.


0 коментів

Залишити коментар

avatar