Історія залежності | Публікації | Litcentr
24 Липня 2024, 11:44 | Реєстрація | Вхід

Історія залежності

Дата: 10 Серпня 2011 | Категорія: «Оповідання» | Перегляди: 767 | Коментарів: 0
Автор_ка: Павло Щепан (Всі публікації)| Редактор_ка: за | Зображення: можно

Сигарети, сигарети і ще раз сигарети. Що може бути смачніше за думки про цих диявольських діток, одних з останніх наркотичних засобів,які залишились легалізованими нашою застарілою смердючою бандою 40-річних тупих підлітків-пердунів,яких наші авторитетні ЗМІ називають державою.

Та це не головне. Головним я вважаю,що з*явились зміни до яких ще не звик чи просто не зможу звикнути чому?Ну мабуть тому,що вони прийшли занадто зненацька. Зміни пов*язані саме з білими подружками . В чому вони полягають? Вони полягають в тому,що я не можу палити. От так не можу і все! Як ви вже знаєте бувають люди, які хронічно не можуть цього робити, але я з простою навіть диявольською впевненістю можу сказати,що я не з таких. Рік палив день у день і такого ще зі мною не було. От береш цигарку до рук підпалюєш затягуєш шкідливий заспокійливий дим у легені і … так кілька разів, а потім щось стається і ти розумієш, що більше так уже не можеш.

Здається ніби у твоїй голові якийсь чи то індикатор чи то банальна кнопка вкл.\викл яка при кількох затяжках вимикає бажання палити далі. Здавалось це ідеальний варіант для того хто хоче кинути палити, але проблема в тому, що я не хочу,ну чи просто до цього не готовий. Так, так ви зараз будете собі повторювати, що людина або кидає або ні, але я просто не готовий.

Можливо це просто випробовування якщо я його пройду і далі буду палити то це назавжди якщо ні то ні, але не в тому річ. Річ у тому що це все почало поширюватись і на алкоголь.

Я навіть починаю думати, що це просто розчарування в усіх звичних доступних наркотиках і пошуки себе у сучасному суспільстві, хоча порівняти мене з сучасним суспільством це все одно, що нормальному здоровому чоловіку почати совати собі вказівного у пряму кишку тільки через те, що йому це подобається і він не відчуває себе голубим.  Це ж абсурд.

Та абсурднішим є той випадок через, який узагалі зав*язав з усіма згубними звичками ну крім сексу – асексуали мене зрозуміють, а може ні,все одно вони довбануті.

Одного прекрасного погожого ранку я як завжди сидів собі в улюбленій кав*ярні майже у центрі коханого Львова. Попивав любого вранішнього, свіженького, золотавого, мабуть досить епітетів, «Зеника» і покурював уже напевне 5-у за рахунком, хоча я їх ніколи не рахую, вони усі для мене кохані дорогі ті, що будуть займати почесне місце у моєму серці, якщо одного дня якась сухенька недолуга шльондра його безжалісно розіб*є на друзки. Пив, затягувався, омивав береги молодих спокусливих тіл офіціанток своїми безсоромними холостяцькими рентген-очима. Усе було як завжди як завжди круто – не буду виснажувати вас своїми випорожненнями про роботу, особисте життя чи ще щось, взагалі то ні першого, ні другого у мене не було взагалі. Просто почну свою розповідь.

Все почалось банально з храпу. Так з дійства, яке люди в більшості чинять під час сну. Сидячи так я заснув і приснилось мені, як не дивно, що я сиджу у тому ж барі до мене підходить моя улюблена офіціантка Іринка і каже, що там у кіоск привезли свіженький Секспрес (вибач Винничуче). Що дивно на ній так яскраво виділявся незвичний для цього місця рожевий яскравий фартушок, що мене на мить аж засліпило і вже наступної  я прокинувся.

І що ви думаєте. До мене повільно грайливою ходою йшла Іринка.

-          Павле Андрійовичу там у кіоск привезли свіжий Секспрес.

Я мало не вдавився дозою «Зеника», коли помітив на ній дивний рожевий сліпучо-яскравий фартух. Мабуть тієї ж миті моя гримаса скорчилась у дико-здивованому виразі, бо Іринка якось дивно на мене поглянула.

Довелось міцно прикластись до золотавого фільтру моєї коханої. У голові вмить загуло – так зазвичай було, коли мозок намагався щось згадати чи просто запрацювати. І ще через затяжку з згустка мертвих нервових аксонів вихопилось оформлене в химерному готичному шрифті слово – Дежав_ю.

Так це точно, давненько зі мною такого не було, подумав я і вирішив піти, а точніше як мерці філософи казали поплисти за течією,  може це доля і вона мене занесе під спідничку якоїсь сексуальної секретарки міського відділу освіти – хоча ні, там одні химери – подумав я.

Хех якби я знав, що мене чекає далі ,що я розійдусь зі своїм постійним товаришем пивом і найдовшою коханкою-лихоманкою цигаркою я б краще не спокушався на такі пригоди.

Перейшовши повільним впевненим, наскільки можна було, ходом я почав заглядатися ні не на ще одну офіціантку, а на головну козирну карту Львова – стару австрійську бруківку. Така велика могутня, вона справляла на мене незабутнє враження великої зрілої жінки доби розрухи, яка кожну вільну від роботи хвилину відчувала божевільну хвилю сексуального бажання, але на жаль ніяк і ніким і навіть нічим, бо тоді ще не придумали сексуально-інструментальні усім відомі жіночі таємниці-штучки, не могла утамувати цю спрагу.

Дивлячись на те як вона стояла тут невтомно і як її кам*яні принади блистіли від ніжних дотиків сонця я уявляв собі її справжні тілесні «цінності», які були не бачено великих розмірів, не те що у сучасних кістлявих моделей. І це дійсно було дуже класно ой ойойой я знову збігаю, як молоко з теми.

Перейшовши врешті решт вуличку я попростував прямісінько до газетного кіоску і з надією заглянув у крихітне зв*язкове віконце з надією побачити симпатичне молоде привабливе обличчя – натомість ще одна невдача звідти немов з печери, в якій не одне століття сидів дракон до мене не доброзичливо заговорило ВОНО – кострубате-бородате  рильце, якщо можна м*якше висловитись.

-          Що ви хотіли молодий чоловіче? – поглянувши у слабко помітне моє відображення у вітрині я подумав, що  уже давненько не молодий чоловік і при тому при всьому її голос звучав жахливо так само як у моєї виховательки у дитсадку був схожий на хрип баби Яги.

-          Секспрес … ой кхх Експрес. Експрес дайте. – вимовив  і присоромлений її косим недоброзичливим навіть виховательським поглядом я почув носком ноги землю. І СТОП. Чому це  мені соромитись я ж ненавидів свою виховательку і всіляко «догоджав» їй, але врешті решт стримав свій середній палець, який уже мав майоріти у віконці старої ропухи продавщиці немов синьо-жовті на День Незалежності.

-          Два п*ятдесят . – видобувши кілька монет зі своїх римських мішечків я сухо подякував їй за, що вона обдарувала мене тим же дивним поглядом що й Іринка.

І тут моя голова пішла обертом. Це ні з чим не можна було порівняти. На усю головну сторінку красувався заголовок – відомий львівський бізнесмен Швець Павло Андрійович холоднокровно убив свого сина-підлітка…

Решту статті я просто не зміг прочитати, дух мені перехопило настільки, що повітрю щось не давало рухатись у легені. Коли мені все ж таки стало краще мене охопили думки.

Я – бізнесмен? Син – у мене немає сина! І дружини напевне нема. Та що ще більше мене здивувало те що відбулось далі. А далі відбулось наступне, коли в мене запаморочилось у голові я присів на огризок бардюру, який залишився тут ще від 21-их – стоп яких ще 21? І за спиною у себе я почув крики повні люті якоїсь жінки хоча її голос був мені прекрасно знайомим, але поки що мій мозок гудів у роботі.

Я обернувся і побачив позаду постать високого негра з підлітковою щетиною над губами і наївними як у мене очима, він з розгону і з розмаху в*їхав мені у підборіддя важкою дерев*яною бейсбольною битою і уже втрачаючи свідомість я побачив перед собою розлючені очі своєї першої чорної любові…



0 коментарів

Залишити коментар

avatar