Шуруп(уривок 1 з кібер-роману Механічна Модель)

---

... Це було темно-світле похмуре приміщення. Чому темно-світле,бо було неможливо розібрати,чи тут більше світла,чи тьми. Вікна з побитими шибами, ще й до того ж з гратами. Цей старий склад чи то завод знаходився,у якомусь Богом забутому полі,на якому нічого не росло крім чорних смолистих бур*янів. Крізь шиби подував холодний колючий вітер,який в*їдався в шкіру до болю. На земляній брудній підлозі лежало оголене тіло красивої,як богиня любові,жінки. Очі були заплющеними,неначе вона спала. Волосся танцювало свій останній мертвий танок,воно було липким і неприємним на вигляд. Шкіра на обличчі була блідою. Тут пахло смертю. Вітер лизнув спочатку залишки вікон потім стіни,а далі дійшов до ідеального жіночого тіла. Ніжно погладив її ніжки. Полоскотав за колінами. Піднісся до розкішниці. Тут він зупинився і добряче усе забезпечив своєю морозною увагою.
Тіло заворушилося. Жінка відчула,що на її невинність хтось посягає і заворушилась. Чи може просто свідомість прийшла з магазину. Її рухи були якимись нетверезими.
Вона спочатку закивала головою потім,відкрила сірі,як сталь,очі. Волосся було бронзовим і переливалося різними теплими відтінками у тьмяному світлі. Ідеальний ніс нагадував горбочок Мони Лізи. Шкіра на обличчі була мов з реклами косметики – ні одної бодай крихітної зморшки. Так само можна було сказати і про її тіло – ні малесенької складочки,ні навіть ранки чи синця. Її хижі очі вовка оглянули приміщення,немов в пошуках чогось чи когось. Погляд був наляканий з відтінком неминучості.
Темрява наступала,з вулиці чи то з поля, пливла на крилах вітру. Вона була усюди. Билась зі світлом,яке не могло їй протистояти.
Тьма почала повільно підкрадатись до жінки. Та уже стояла на ногах,готуючись боротись. Зіниці блистіли і тремтіли від страху і збудження. Тіло набуло відтінку рішучості …
З темряви вийшов чоловік. Простий такий з вигляду. З чорним довгим волоссям,сорочкою кольору тьми,яка зливалася з темрявою і обриси його тіла не можливо було розібрати. Таке враження,що Художник малюючи його вирішив переробити обриси тулуба і стер йому цю частину тіла резинкою. Лиш ноги залишились чіткими довгими і худими. Він нагадував чорного лелеку. Бліді долоні,зап*ястки,худі довгі пальці. Останніми він враз штрикнув. Звук був такий різнобарвний,милував око і розтікався відбиваючись від стін по кімнаті.
- Тобі вже час іти… - мовив спокійно з єхидною усмішкою він і засміявся. Після його слів темрява почала швидко наступати на жінку і вже підібралася впритул до неї.
Губи від страху стиснулись і потім розширились майже як у крокодила і вона прокричала «Ааааа нііііі….»
Жінка зірвалась з ліжка вся у холодному поті. Ці кошмари доволі довго забридали у її сни. Цього чоловіка вона інколи бачила на вулиці,але пояснити його перебування у своїх снах вона ніяк не могла як не старалася…
Сказати що її життя набирало розмаху – збрехати і плюнути собі на сорочку. У свої 21 вона познайомилась з багатьма життєвими ситуаціями , з багатьма цікавими і жахливими людьми. Не усе її радувало скоріше навпаки.
Її сірим очам довелось зустрітись з багатьма проблемами. Але найбільша її ще очікувала, але про це пізніше.
Її прозивали Малярія через любов до цього ремесла,не подумайте я не маю на увазі хворобу я про художнє-образотворче мистецтво. З дитинства її відносили до бридких каченят,але відколи почала слухати рок і відносити себе до кіберпанку відтоді все змінилося. Обриси її обличчя набули симпатичності,сірі очі відображали дикий блиск,які набирали все більше і більше прихильників серед тепер не дуже сильної статі. Чому не дуже сильної тому,що ця стать у наші дні переживає свій найбільший занепад чи то найбільше вдосконалення кожен може думати,що хоче.
Малярія повільно опустилась на подушку. Украла свої сірі очі від цього сірого світу. Хоча можливо він би не був таким і вона б ще не один раз кохалась у ньому та все ж є люди які цього не помічають,а просто живуть так. Сонце безсоромно вривалось у її вікно без дозволу торкалось її тіла огортало його своїм теплом і мовчки милувалось ним. А дощ наперекір хотів зашкодити йому це зробити він забруднював вікно своїми сльозами через,що світило не могло достатньо помилуватись білизною шкіри і інтимністю рук.
Лежати і пустувати завжди приємніше ніж чимось займатись. Але її робота вимагала уважності і компетентності. Малярія працювала у МакДоналдсі кухарем. Ще тиждень такої роботи і її мають перевести з кухні на касу,а потім вона стане менеджером – от такий кар*єрний ріст,але вона цього чи то на жаль,чи на радість її колег не хотіла. Вона узагалі не цікавилась життям. Не знала,що воно таке. Її можна було назвати такою собі любителькою халяви(розпиздяйкою). Малярія вважала,що вона існує лише для того, щоб у врешті решт відійти у вічність,більше цікавилась добробутом свого тер*єра ніж своїм. І це було смішно.
Не хочу здатись затятим оптимістом-моралістом,але в житті потрібно мати бодай мрію,бо без неї життя стає на вагу туалетного паперу. А цим предметом ви самі знаєте,як користуватись.
Сьогодні йдучи на роботу вона на секунду перед тим як переступити поріг свого будинку зупинилась. У її голові пробігла думка
– «Хто я така? Навіщо я тут? Пора щось змінювати!!!- Хех ти говориш,як Барак Обама,але звучить оптимістично,а це уже про щось говорить.» Приклала руку до чола,щоб перевірити чи «… Я бодай не захворіла?,..»
Її старенький велосипед уже чекав на неї біля під*їзду. Він дістався їй від діда. Ні не від її рідного,а від старого,який колись жив з нею по-сусідству. Всі дуже здивувались,а надто вона, коли її ім.*я побачили у заповіті старого. Та вона уже давно про таке ну думала. Малярія взагалі ні про,що останнім часом не думала. І це вважалося цілком нормальним. Наш світ повен стереотипів і головний з них – не думай і буде легше.
Так вона і робила…
…Над землею простягся майже до самого неба сірий старий будинок. Скільки тут поверхів не можна було підрахувати,бо останні з них міцно обіймав,затуляючи туман. На склі вікон народжувались все нові і нові краплинки вологого мокрого дощу. Вони повільно скочувались до віконних рам і ніби спілкувались між собою,бо деякі з них,які вже майже вигравали це змагання чекали задніх і тоді уже разом приходили до фінішу.
Навколо будинку неначе мотузка на горлі обріс хребет з дерев,які неначе проводячи якийсь ритуал кивали своїми кінцівками зліва направо.
На вершині будинку крізь туман можна було розрізнити людську постать,яка стояла на самому краю споруди. Здавалось ця людина немає обличчя. Бо на потрібному місці у нього не було нічого. Ні очей, ні брів,ні навіть носа. Лиш крихітний ледь помітний шрам,що слугував за рот.
Цей чоловік не просто там стояв. Він очікував,спостерігав.
З під*їзду будинку повільно вийшла бідно одягнута жінка. Вона швидко попрямувала у лабіринт вулиць мегаполісу. Від побаченої картини порізи на обличчі чоловіка скривились у жахливій усмішці.
Враз на даху будинку відчинились сірі двері і за ними з*явився якийсь юнак років 16. Чорняве волосся повні нерішучості і страху очі видали його. А зайва вага,яка просвічувалась крізь футболку свідчила не в його користь. Він став на рівні чоловіка без обличчя і навіть не змигнувши оком промовив.
- Теж втомився жити?
- Хех а хто ж не втомився…
- Я теж ,все задовбало пора закінчувати з цим – і цього разу він все ж таки глянув на чоловіка,погляд одразу змінив свою сутність звичайності на страх і навіть жах.
Секунда і юнак лежав спокійно на землі,а чоловік без обличчя потирав руки.
«Рано тобі юначе ще рано,таке робити.» і з цими словами він повернувся у будинок

---