Кафедра креслення
Дата: 18 Березня 2011 | Категорія: «Оповідання» | Перегляди: 718 | Коментарів: 0
Автор_ка: Татьяна Ковалевич (Всі публікації)
Так вже повелося, що коли жінка закохується у чоловіка і дивиться йому в обличчя, вона бачить щось своє. Ні, не пару очей, не ніс, та навіть не очі, як усі звикли вважати. Щось зовсім своє. Вона ніби пронизує його обличчя цим своїм поглядом, і в оцю мить на неї немов одягають окуляри зі вбудованим кінопроектором, та в неї перед очима автономно виникають різні там картинки, кадри, тощо… І що вона там бачить, одному Богу відомо. А далі вже кому як пощастить: хтось позбувається цих окулярів самостійно, в когось ламаються під натиском арматури побуту, комусь їх просто зривають з очей. Але деяким щасливицям вдається проносити цей аксесуар усе життя.
У більшості випадків чоловіки самі ж і зривають диво-окуляри зі своїх жінок. Питання лише в тому, усвідомлено чи ні. Сама не знаю чому, але коли я починаю думати про все це, мені уявляється така картина. Наприклад, Вона студентка, а Він — молодий викладач. Аспірант, що подає надії. Місце дії — якась там кафедра креслення. Не знаю чому. Напевно тому, що це таке похмуре місце, де люди тижнями виводять одну лінію, по сто разів відмірюють, а потім взагалі можуть її стерти і почати все знову. Хіба можна уявити щось більш нудне? Час дії — десь середина дев'яностих.
І ось ця студентка закохується у свого молодого викладача, дивиться на нього і бачить щось своє, невідоме нікому. Несміливо нишком визирає з-за свого кульмана і червоніє. А він працює над якимось там проектом, щось розробляє, і тому не бачить взагалі нічого за межею покреслених рівними лініями ватманів. І вона, щоб вразити його, теж починає щось розробляти, креслити, вбиває на це увесь свій вільний час на протязі кількох місяців. А потім вдягає найкращу сукню, малює на очах романтичні стрілки, пов'язує на шиї стильнім вузликом маленьку хустку — так, без хустки ніяк. Бере заповітний ватман і йде до нього. А він мешкає, наприклад, в окремій кімнаті того ж гуртожитку, що й вона, просто раніше в неї не було приводу зайти. І коли він здивовано відчиняє їй двері, вибачається за бардак, розгортає ватман, дивиться і… в першу мить йому здається, що це дійсно щось грандіозне, це саме те, що треба. І ось коли він, обурений, збуджений, починає метатися по кімнаті зі словами захоплення, вона підходить до нього впритул, широко розкриває очі, підкреслені романтичними стрілками, ефектним рухом зриває з шиї хустку і каже:«Я зробила це для Вас! Бо кохаю Вас!» Ну, щось приблизно таке… І скажіть, що йому, обуреному та збудженому, залишається робити? Звісно ж, він палко пригортає її до себе, цілує, а потім вони кохаються, і вона засинає на його плечі. Іронія долі в тому, що на той момент йому дійсно здається, що це кохання. А зранку вже ні. Він прокидається першим, підходить до столу, бере ватман і починає пильно його роздивлятися. І доходить висновку, що це все не те. Він заслуговує на більше. І стосується це як проекту, так і дівчини, яка ще нічого не підозрює, і тому безтурботно спить. А коли нарешті прокидається, то чує від нього суху промову про те, що «все це було помилкою», а ще «ми не повинні, бо це порушення», і врешті-решт, він вибачається, суне їй ватман та виставляє за двері. Розчарована, розбита, розгублена, вона виходить на вулицю та безцільно блукає містом, притиснувши до грудей той клятий ватман. У гуртожиток повертатися не хочеться. Раптом хтось кличе її з авто, пропонує сісти. Вона сідає, бо вважає, що їй вже байдуже, що буде далі.
А далі… Далі вони дуже довго кудись їдуть, він намагається витягнути її зі ступору, щось питає, але марно — увесь цей час вона мовчить, притиснувши до себе ватман. Врешті-решт, він зупиняється біля якогось кафе, виколупує її з машини разом із ватманом, заводить усередину, усаджує до столику, замовляє багато їжі та коньяк. І десь після другої котлети та третьої стопки її прориває. Вона розповідає йому все. І про викладача, і про кафедру креслення, і про те, як марніла над клятим ватманом, і про сукню, заради якої нормально не їла вже місяці чотири, і про хустку, і про те, як же ж вона від усього цього насправді втомилася. І під час цієї промові нервово й безсило трясе ватманом перед його очима, доки він нарешті не вихоплює його. Розгортає, дивиться і… ні, не обурюється, не збуджується, не кричить, а просто каже:«Поїхали.» По дорозі він розповідає, що в нього своя невеличка будівельна фірма, а на основі її проекту, якщо трохи доробити, можна побудувати торговельний центр, і завдяки цьому непогано розкрутитися...
Наступного дня вона перевелася на заочне відділення, тому що їй запропонували роботу. І відтоді кресленню її вчив інший викладач. Іноді вони зустрічалися в коридорі та ховали очі одне від одного. Торговельній центр дійсно побудували. На урочистій церемонії з його відкриття будівельник запропонував їй одруження. Вона сказала «Так».
А ще п'ять років по тому вже не дуже молодий викладач випадково зайшов до того торговельного центру, блукав по ньому, роздивлявся блискучі вітрини, а потім все ж таки вирішив купити щось. Купив краватку, щоб була на випадок презентації свого майбутнього грандіозного проекту, який він, до речі, так і не завершив, бо все якось не те. Але сподівання стати великим архітектором не залишало його. Він обережно тримав свою обновку під боком, як тубус із ватманом, по старій звичці. Підійшов до автомату випити кави. Ковтаючи свій дешевий «Амерікано», він озирався по боках та ніяк не міг позбутися якогось дивного відчуття, немовби втратив щось дуже важливе. Щось таке, завдяки чому почуваєш себе живим по-справжньому. Щось таке, заради чого дійсно слід жити...