Мерехтливо
Дата: 17 Лютого 2011 | Категорія: «Оповідання» | Перегляди: 589 | Коментарів: 0
Автор_ка: Евгения Голубенко (Всі публікації)
Набридає дивитися у вікно на мерехтливі зорі. На асфальт, який блищить після дощу і заохочує до суїциду. Набридає пити каву і слухати новини про війну. Набридає підкреслювати в реченні додатки і обставини. Набридає писати…
Мерехтливо…
Я не хочу більше дивитися вглиб себе і не знаходити ні краплі людяності. Вже не має більше жаги до самопізнання і не цікавлять застарілі формули. Нібито в серці булькає не кров, а смола. І життя потроху тягнеться – так дооовго і тихесенько.
І хочеться любити, але суспільство забороняє виходити на вулицю. А я інакше любити не можу. Мені потрібно бачити того, в кого я закохуюсь. Мені остогидлі ці порожні зітхання у трубці телефону та пусті текстові повідомлення, що сповіщають про початок нового життя, якого я не відчуваю.
Мерехтливо…
А потім хтось жбурне мене на інвалідний візок і скаже, що так і було. А я не буду заперечувати, бо вже й сама не пам’ятаю, як усе було… І з того дня місяць та сонце зіллються в одну єдину мерехтливу крапку, а дощ знову перетворить мої коси на слизьких змій, які хочуть пити. І спрага ця, насправді, духовна, але душа не болить. П’є лише тіло. Шкіра поглинає вологу. А навіжений на тому кінці вулиці ріже себе бритвою і сміється, а я його вже і не бачу. Тільки чую.
Мерехтливо…
І весь Всесвіт співає пісню про гордість.
А вуха вже нічого не чують.
Я навіки замкнена у своїй власній тюрмі підсвідомості.
А люди проходять повз мене і не помічають.
Мерехтливо…