Ялинка

---

Якось Мишко прокинувся вранці й як завжди побіг до вікна, щоб подивитись чи зійшло вже на небі сонце. Він зиркнув за завіску й з здивуванням побачив, що подвір’я біле – біле.
- Мамо! Тато! – Гукнув він. – Що сталося? Навкруги все біле, немов молоко.
- Це, Мишко, зима до нас прийшла. – Відповіла мати.
- Так ще вчора вітер листя по полю кружляв!
- Вночі, сину, страшна завірюха була. Снігу по самі коліна намело. Тепер замість листя одні намети лежать. - Мовив батько.
Незабаром прийшли сусідські хлопці, Сергій та Юрко.
- Пішли, - кажуть, - снігову бабу ліпити.
- Йди з хлопцями, Мишко, - сказала мати, - тільки обов’язково одягни валянки та рукавиці. А ще шарфом не забудь обмотати шию, бо вітер на вулиці такий холодний.
Мишко швидко зібрався й побіг разом зі своїми товаришами до двору.
- Хлопці! – Мовив Юрко. – Щоб зліпити снігову бабу, нам спочатку треба накачати три кулі.
- Добре! – Відповіли йому товариші.
- Ти ,Сергію, - Продовжив Юрко, - накачуй маленьку кулю, бо то буде голова. Ти, Мишко – середню, бо то буде тулуб. А я приймуся за велику кулю. На ній буде стояти наша баба.
Хлопці дружньо взялись до роботи. Снігу було багато. Не пройшло й п’яти хвилин, як були готові кулі. Діти поставили їх одна на одну, вийшла справжня фігура чоловіка.
- Гарна вийшла у нас баба. – Мовив Мишко. – Ось тільки їй чогось не достає.
- Ось чого! – Наголосив Сергій.
Він приніс старе відро й надів його бабі на голову.
- Добре, хлопці. – Мовив Юрко . – Тепер намалюємо нашій сніговій бабі очі, щоб вона була зрячою.
Він достав з кишені вуглинку й намалював очі.
- Гаразд! Але ще не достає носа. – Сказав Мишко.
- Мама казала, що замість носа можна використовати моркву або шишку. – Доповів Сергій.
- А де ми все це візьмемо? – Запитав Юрко.
- Ось у мене є цукерка. - Запропонував Мишко. – Вона кругла немов гуля. Найкращого носа для нашої снігової баби не знайти.
Так і зробили. А ще намалювали буряком рота. Замість рук приладнали лижні палки. А щоб руки не мерзли, наділи старі рукавички. Добра вийшла баба. Так і простояла вона зиму. Навесні почало припікати сонце. Сніг почорнів. Закапало зі стріхи.
Мишко побачив, що з сніговою бабою щось неладне. Відро стало для голови занадто великим. Очі потекли по обличчю чорними смугами. А поруч була з’явилась велика калюжа.
Мишко позвав на допомогу своїх друзів:
- Юрко! Сергію! Давайте нашу снігову бабу рятувати.
- В усьому винні сонце й весна. – Сказав Юрко. – Вони борють зиму. Бажають, щоб вона пішла на північ. Ось чому чахне наша баба.
- І що, нема ніякого порятунку?
- Нема. Хіба що, можна захистити іі від сонця. – Відповів Юрко.
- Я зараз! – Радісно гукнув Мишко.
Через хвилину він з’явився з парасолькою в руці.
- Ось, хлопці, парасолька. Моя мати влітку з іі допомогою від спеки рятувалась.
Пройшло ще декілька днів. Зійшов сніг. Весело заспівали птахи.
В полі проросли перші проліски. Якось Мишко вийшов на подвір’я й побачив, що на тому місті, де була снігова баба, нічого нема. Тільки парасолька та лижні палки з рукавичками лежать на землі.
- Мамо! Тато! Що з нашою сніговою бабою сталося? – Запитав батьків Мишко.
- Вона разом з зимою на північ пішла. – Відповіла мати.
- Я збережу парасольку, палки та рукавички до наступної зими. – Сказав Мишко. - Мені дуже сподобалось снігову бабу качати.

---