Какая дура! Ткала и порола,

Порола, ткала и порола вновь,
Задавленная гнётом лет любовь
Терзала пальцы ниткою суровой.

И снова круг. Двадцатый, как года…
Не кончится, о Боже, никогда
То полотно – бескрайне-бесконечно,
Как саван. Не ему. А мне, конечно.

Безумие тягучее, как мёд,
И голос среди ночи мучит, жжёт:
«Ты ждешь, но это лишь насмешка судеб.
Он не вернётся. Знай, его не будет».

Воспоминанья смутны и солёны:
Быстрейшему в награду будет приз.
На старт, вниманье, марш! Бегут, как кони.
Я – вместо кубка.
Победил Улисс.

Он… не меня хотел. Хотел Елену.
Её хотели все. И неспроста!
Пылала Троя – сёла, города –
Всё в честь сестрички. Но досталась та –
Другая. Тихая, как травы к лету,

Как пёрышко…На свадебном застолье
Есть жертвы тела (сердце и рука).
А он ушёл – как в магазин за солью,
А он блуждал – века, века, века…

И боги с ним в свою игру играли
(Вселенная – ему, а мне – лишь сто
Бессониц хищных выставили жала:
Порола-ткала, вновь порола-ткала,
Не Полифем – никто, а я – Никто.

Вода и небо. Чудо – не разбиться.
Перед глазами – бесконечность лиц

Подруг, любовниц – с ними был Улисс.
Но есть одна – Цирцея белолица –
Семь лет пленяла смоляная бровь.
Ах, да, конечно, волею богов…

Ты с ней ещё…
Не смею и присниться…
Вздохну сквозь сон – кому? Тебе? Себе
О горькой, исковерканной судьбе
Не говорю. Ибо слова – как птицы,
Словам нет веры. Им не верю я,
Рука и сердце – жертва ведь моя,

Но не твоя. Натянешь лук, стрелою
Всех женихов пронзишь… Какой шашлык
Из тел врагов: не только в дом вошли –
Имели наглость любоваться мною!
………………………………….
Хозяин возвращается! Встречает
Его собака, нянька, рада челядь,
Земля, трава, хозяйство… Еще та есть…
Ну, как её… Ну, с нею нам постелят…

Олива старая растёт сквозь тело,
Пускает корни. Путается речь
Живым клубком… Попробуй уберечь,

Узнай меня в том хороводе встреч,
И волосы белы,
И утро бело…

А жизнь прошла, и вот её итог –
Крошащийся засушенный цветок,
Что цвёл вчера – любви заветной знак.

Яка ж дурепа! Ткала і порола,
Порола, ткала і порола знов…
Задавнена, задавлена любов
Текла між пальці ниткою спроквола,

І знову коло. Вже двадцяте коло…
Не довершиться, Господи, ніколи
Це полотно – безмежне, нескінченне –
Триклятий саван. Не йому. Для мене.

Бо – божевілля, як меди, тягуче,
Бо – голос серед ночі точить, мучить:
«Твоє чекання – то гірка облуда.
Повернення не буде. Бо не буде».

Бо спогади непевні та солоні:
Змагання з бігу… Переможцю – приз.
На старт, увага, руш! Біжать, як коні.
Я – замість кубка.
Переміг Улісс.

Він… не мене хотів. Хотів Єлену.
Її усі хотіли. Золота!
Палала Троя – села і міста –
На честь сестрички. Та дісталась та –
Інакша. Тиха, як трава зелена,

Як качечка, як пір’ячко… Весілля,
Офіра тіла (серця і руки).
А він пішов – як в магазин за сіллю.
А він блукав – віки, віки, віки…

Його боги в свою рулетку грали
(На нього – Всесвіт, а на мене – сто
Безсонь жалючих виставили жала:
Порола-ткала, знов порола-ткала,
Не Поліфем – ніхто. Це я – Ніхто.)

Вода і небо. Дика хитавиця.
А перед очі – нескінченний ліс
Чужих кобіт, яких кохав Улісс…
А поміж них – Цірцея білолиця –
Сім літ провів в полоні чорних брів…
Ах, так, звичайно, волею богів…

…Ти з нею ще……
А я тихцем покличу,
Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі.
Про втому, перестояну в журбі,
Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри…
Рука і серце – то моя офіра,

Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою
Прохромиш женихів… Який шашлик
Із ворогів, що в дім твій увійшли
Та мали наглість милуватись мною!
...........................
Господар повертається! Вітає
Його собака, нянька, вірна челядь,
Земля, трава, господа…Там ще та є…
Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…

Стара олива проросла крізь тіло,
Коріння лізе, сплутується ніч,
Немов клубок… За іменем поклич,
Впізнай мене у шарварку облич,
І ранок – білий.
І волосся – біле…

А ще – життя пройшло, як не було,
А ще – сухе, аж кришиться, зело,
Що вчора квітло – як любові знак.

Проклята вірність галицьких Ітак…