що, як не пісок?

---

… якщо лягти й губами – в груди – грюк –
й тому, хто – як міфічний ататюрк –
омити зло волоссям – по печалі
почайни рук, бур’яну, по іржі
не зраненої від пожеж душі, –
побачиш двох – у сутінках піщаних.

і ти – пісок,
і він собі – пісок,
в чоло зашитий цвяхом образок –
як тисячі образ на вітер клятий,
що всі піски жене, немов вогень
води любові з скурвлених давен –
й багаття починається в ломбарді,

де ті вогні закладено, як мідь
перстеників,
де можна скам’яніть
від того, що не викуплять й за пам’ять…
а тотий вітер камінь рве на пил.
пісок курить.
пісок жене сліпих.
і ти – сліпа.
і він – сліпоту палить.

і – палиця.
і – прут чарівника.
і то, що – непристойно, та втіка
з вульгарних слів у нескінченність лету
сплетіння клубів – нарізно – і в степ,
де є пісок, і попри все-все-все
цілуються, як бур’яни, планети…

і їхній чорний подих ув імлі…
і їхній чорний потяг – від землі –
до того, щоб задихатись – й постати
з задушених сусідами й «тихцем» –
у тих, що просто дивляться в лице,
не боючись ні осуду, ні страти…


… якщо лягти – й вдихати цей пісок
й стулити писок совістям ( їх – сто,
нарізаних на сльози водоспадом),
пісок – духмяний… як хранитель-дух,
спочилий на погнутому щитку,
а на щитку так солодко – не спати…

не спати – попри вершників страшних
світанків, що їх вітер полишив
годинником з піщанковимим птахом–
над ліжком, де, схрестивши зло з добром,
дві дюни шарлеп’єровим пером
дорослим рушать вскач архіпелаги
неправд і правд двотваревих – в синай…

й така тобі у дзьобі – сивина,
й така тобі під поперек – розплата…

й така йому у ребра білизна,
що – як з хреста, але ж чи мо’ – з хреста? –
отим, що в грудях носять меч і ладан? –

і степ, й бур’ян, і туркову глупінь,
й бажань злочинно-мідну світлотінь,
й піски, що їх колись в серцях висоти
небесні мали, але…

ляж й не спи.
губами – в груди.
спиною – до стін,
які, мов тіні вітру навісні,
шпурляють в вас пісок –
й ти плачеш: "що там?"

---