чекати
золото дальніх водоймищ прозорих тане
у налипанні вечору на суглобах
кольору тиші –
восходить, здіймає тиша
крила із мушель, що в
спраглих вустах тримають
мутні плювки перламутру, сирен зітхання…
вітер залежить від них і згортає вечір
тінню кота біля шиби, в якій не видко,
як ти приходиш,
нащо не прийдеш,
погодо…
вийняти душі русалок із пасток мушель,
вийняти з кошиків м’ятно-молочне гілля
родом з далеких водоймищ у злоті спеки,
що потонула в деревах, закутих в голос
береговодний…
вийняти дальнє з долі
темних далин і таїн невідомих – мити
голосом туги за тим, хто не прийде; митим
на підвіконні сильцем годувати квіти –
орка-кропиву у лиці єдинорога
чи орхідеї, – допоки із них не дзенькне
тиха вода,
золотава вода…
погодо!
руки тобі, мов пагоду, подаю…
золото дальніх чекань і ниток, напнутих,
наче вітрила – на бісер часу і мови
світла – до темряви, вечора, чи – до того,
хто не приходить, зі скрині терпцю дістати:
помалювати в часточки світла пальці
і наколоти на шибу, якій погода
спеку покаже здаля, але – ні! – не прийде,
в капцях із вітру чудес…
але пий чи спи –
видно, як золото темних водойм чигає,
‘би проковтнути кімнату, цей цвях зі скелець
у пуповині повітря, що так чекає,
аж вухо чує: скляний патичок зашклені
нутрощі пестить – шиби, стільця і ковдри,
пустощі пестить – лампи,
склянок, тарелів,
без-межі пестить – у крихтах у дзьобі квітки…
скільки у них любові… водойми дальні
в крик похлинулись би… скільки у них любові –
вітер залежить, клубочком згортає згусток
тиші і кольору тіні, погодо… скільки…–
скільки не прийде погода… о скільки, о….