скринька набрякла
квітка
втратила руки

тоскна скрипалька
млосно веде мотузку
шию стискати

стаккато боляче
це – твої руки вбивце

глухонімі та сліпі батогами
рани-подряпини мастять
м’яса бажаючи
це твої слуги
це твої слово одяг
це твоя втеча
у хибно-небесне 
де досі малюють страту
тихі художники
це – твої руки
це – твої руки вбивце

так воно – віщеє
чи навіщує
чи повернеться в дим бо
в нім – смітники
смітники замість серця
палять червоні мітли
чи двірників
чи пустельників джиннів
що відтинають коси
жовтих наложниць

червоне на жовтім…
о чорнобривцю
луснеш

лусне ця квітка
лусне зсередини
на тисячі образ на
млу тарганів що їх виліпить глина
з шерхлої люті сталі
тисячі ти
аж їм світу не вистачить
так воно вбивце буде –
вийдеш із квітки –
і вимруть всі квіти
чорне на жовтім чорнім…

о безголові гатять в барабани –
рветься гнійне ошмаття
о без’язикі знімотнюють дзвони –
гучно мовчать руїни
о мінотаври
скривавлені стіни
спрагою розтинають –
стіни сердець
що ти виїв не знаючи
як то – тримати серце

натовп із шибениць
пише листи нам
скринька не втрима лусне

небо нам пише
каміння опірене
та вогняні комети

квітка нам пише
вуста і роз’юшені 
голови –
чорні стебла
вже не тримають

зі склянки розбитої
виє глибоке море –
чи батогом чи ножем чи мотузкою
ти йому голос стратиш?