кам’яне літо насуває дерев’яний бриль на очиці сонця
і стає дерев’яним літом
насуває і відлітає – підземним жорнам
мастити молебні кленом
червоним немовби клен
і червоним який червоний
немовби подих
там де немає
/вийшов…./

кам’яне літо 
дерев’яний голос
одягає підземним сфінксам
проростають горілим
сичать землею
здіймають провалля наче
очі не-бач-ників
котяться ґудзики
з драних сорочок свисту
що насувається – і відступає
/бо так сліпим здається/

кам’яне літо 
по дрібочці каменю
тисне собі зап’ястя
і підбирає коліна повище
мокрі коліна – вище 
аж до потилиці
там де небесні дерева йому пошили
шкіру із дерева
очі із видива
страху
і літо бачить:

«я бачу як сидить навпочіпки дерево
вишите хрестиком
поміж пожарищ мертвих
я бачу як падають крихти розірваних
променів світла смерті
я бачу як велети з диму мотузчані молоти
миють в небесних ріках
і мули моранові вниз насуваються
і не відступають
не відступають
невід
вітер розіп’ятий
гойда-гойдає
у кам’яному світлі
що насувається
вишите хрестиком
на іменах безчолих»…

кам’яне літо збовтує пагорби
кам’яне літо злизує пам’яті
кам’яне літо обростає підземними 
і дерев’яним небом

хто його випере 
в ріках калинових?
хто йому вирубить
маску окленену
в темних дзеркалах жон і
літа 
що ласує спасом-на-мороці
морем на милицях
мохом на вилицях
ареса-аґруса?

….вийшло
кам’яне літо у розколотій банці поминального диму
і звернулось калачиком у просторій ряднині з нарізної травиці
дерев’яний бриль насуває на очі замащені сонця
дерев’яний голос простягає жінкам з сіллю-глицею в лицях
настромляє на пастки напитий бур’ян й чорнобривці гоморрські
до судом затискає в лещата не-слів стовбопоглядних свідків
і лежить
по коліна – в собі
по коліна – в молитві
і не хоче летіти
нікуди не хоче летіти…