речі, заскочені
часом - жонглером втомленим,
падають
й обертаються
на річища
та русла,
з яких ми всі
вийшли
після потопу
наших
тілесних
скафандрів.

 

квітка,
заручена з корінням,
перетворюється
на квітку-
заручницю сонця.

тіло,
занурене
в акваріум простору,
перетворюється
на фортецю,
вдіту
у вушко блискавки,
наче голка -
в камінчик.

когут
світанкових месс,
зарубаний
першим подвійним видихом,
перетворюється
на курку,
що знесла
яйце всесвіту
простісінько
у твої
долоні.

 

любий мій,
приречений бачити
біле - білим,
а чорне - білофарбованим!
зглянься
на ці потойбічні метаморфози,
що ми їх вилежуємо,
здибавшись
на одну тридцяту частку
спокою світового мерехтіану
зірок,
риб,
сутінків,
часу:

 

вони - прекрасні,
вони - химерні,
вони - речі,
навчені перетворюватися
одне в одне
волею природи,
взятої у полон
своїми ж
зеленими
пальцями.

лежиш.
думаєш.
місяць-привидень
спини моєї
перевертаєш
на місяць-річень.

і ріки течуть,
наче світанок -
в усмішку,
усмішка - в сон,
сон - у камінчик видиху,
видих - у жерло усмішки
на долоні
вдихів,
у кратер вдихів
глибоких видихів
усмішок
від долоні...

 

течуть та змінюються
речі.
ріки
змінюються
та течуть...