Невиліковні світи, кров’ю у кров закохані.
Невиліковні слухавки на вічно-високих підборах…
Лагідні голоси – леза з очами вогників –
ходять у білі сни шибок, на місяць хворих.

Ходять у чорні сни сонних артерій сутінків –
вирізаних з шпалер,
висотаних з папужих
завчених божевільних птахо-нелюдських «пудингів»-
слів про майбутніх равликів сонячних у калюжах,

слів про майбутні дотики, їх каравани збуджені,
слів про сніданки в лотосі – на дві дійові особи…
Як ти від них врятуєшся, попеле небайдужості?
Ходять у ніжні наступи натовпом грозних зомбі,

ходять у тіні слухавок – на шкірі, мов ніч, неторканій,
ходять у кухлик спогадів, висохлий, наче щоки,
– ніби медсестри-смертниці, шелесто-білими кроками,
в капцях-бахілах, вишитих атомним теплим шовком…

Ходять в оселі, завчені, наче – могили голосу –
пам’яттю сплячих євочок – з глини та скла, та вовни…
Ходять в пустелі.
Й нудяться.
Крутиться ночі колесо…
Крутяться в чорнім колесі
кров’ю у кров закохані.
Тихі.
Невиліковні…