ВУХАТИЙ ХРЕСТ
Дата: 23 Травня 2009 | Категорія: «Поеми і цикли віршів» | Перегляди: 1239 | Коментарів: 0
Автор_ка: Станіслав Россоха (Всі публікації)
ВУХАТИЙ ХРЕСТ
(поема)
1.
По матіолових по розсипах
Роси сплять.
А хмари - синь медоносну
Розсиплють...
Ти знову скажеш: дощ...
Палючим білим фосфором
Щебече хор...
І “до”,
Як дим над сивим простором.
Ні, це не дзвін краплин, –
Гудуть,
Гудуть
До сліз
Блакитні куполи
Голками вниз.
Ти – і скляне гілля.
Я – в гострих струнах злив.
А тіні наші – глянь:
За руки і - пішли.
Холодно.
Ходять вітри до багаття.
Поруч ти.
Сльози витри – і так багато.
Ти знаєш...
Личко твоє...
Могили...
Краще...
Розійдемось? – Не хоче, пристає.
Кладовище.
Під ногами яма – довга-довга,
Шлях за хати.
За плечима груди човгають.
Хрест вухатий.
Вітер піде у одно,
Зірка – в друге.
Розсипа граніт зерно –
Онде дуги.
А прозорі хлопці рвуться.
Ями – класи.
За плечима білі блюдця
Клацають.
Не білій, не лийся фосфором,
Не повірю,
Бо кістки і м’ясо босе,
Звірем.
Ходять статуї.
Віками
ходять.
Ти і я.
Між нами камінь.
Холодно.
. . .
Прийми цей світ, –
Тут в сон перелилось
Блакитне скло –
Віршованая мука,
Щоб і тобі побачить довелось
Хрести вухаті –
Материнські руки.
2.
ЗАГАЛЬНЕ
В покручених рваних краях
Зеленої кручі спина,
І море – чорний рояль,
І клавіші – біла піна,
І тиша.
Тихо, не хочу я,
Щоб море, мов мертва риба, –
Живе,
Я ж бачу, тріпоче як
Холодних клавішів срібло.
І той, що грає, він теж не спить
( З туману сірого світер).
Я встиг до нього, я встиг схопить
Зелену бороду вітру.
І стяг до моря.
В важких грудках
Наказував: грай щось світле!
– Не можу, – каже, – в твоїх руках,
Не можу.
Я вільний вітер.
Я ватрою волію краще горіть –
Сміттям будуть звуки оні,
Коли замість серця у вірші хрипить
Партійний протез картону.
Тепер навчились руки бридкі
Скручувать голови соснам,
А потім старцями під тином рядків
Давитись зарізаним сонцем;
Пощербити райдуги райдужну грань,
А потім – у рамках – скніти.
Ти що ж накажеш, як світ – баран,
То з нього зробити квітку?
Ну, все. Прощавай. – І він тихо зник.
Хмарки гуртували села.
А я пішов по слідах за ним,
Ломаку зробив з веселки –
І довго думав, чи вам розказать?
Бо мо’, хто не дуже сильний,
То “образно” скаже, що небо – казан,
І тільки й того, що синє;
Почне, що мов розум в чорнилі розм’як.
Тихо, хлопці.
Не треба.
Музики просить моя земля,
Щокою припавши до неба.
3.
МУЗИКА
В чарах квіток найперших,
Багрянцем синім завмерши,–
Морок.
На хвилях вечірніх вершником,
В боки берегів обпершись,–
Море.
І світло.
Вітрів сліди,
І кручі плечі
В сріблі слюди,
В розбитих квітах дзвенять сади.
І дим,
І тиша,
І знову круча,
Гіллям плакучим
Сади покручені,
І синь води.
На зорі, розкидані груддям,
Посріблене сяєво вилите.
І котиться місяць-велетень,
Аж я ухопивсь за груди:
Я думав – моє то серце.
А серце у грудях сердилось,
І чомусь тремтіли губи.
4.
СПІЛЬНЕ
Хочеш? Потанцюй на моєму серці.
Чуєш? Звуки звучать блакитно.
Осінь, обкручена вереснем,
Роси на веснах...
Синь непробудньо-літня.
... Літо – не роки...
Вийшло не тридцять.
Три у дитини.
Білий малюнок вікна.
Привиди, мабуть, –
Вогнища, лицарі, згадка, сполох...
Вона.
Війна без куль.
Чудна, бо я ж не поряд.
Я добре знаю,
Знаю, що один.
Моя Земля, моя Земля розорана,
Давним -давно я по тобі ходив.
І роси в ранах губ,
І кров на ноги репані.
Кохання жінки,
Спалені вуста.
Я на чужині – і мені не треба
Віршованих рядків облудливість пуста.
Поезіє – любов моя гірка!
Нас привітає мимо зла над карами
Від крану кінострічкою рука,
Немов голобля, скошеними кадрами.
А на чужині
Неба в синю латку
Не пройде, не торкне твоя нога.
Хай з мук моїх, мов привиди, на згадку –
Його уламки, згорнуті в курган.
...
До мене приходив місяць,
Наче Сірко облізлий,
Казав, що ладен повіситись:
Учора – окраєць неба украли.
– Прямо не знаю, як воно на небо залізло.
Кажу, що пам’ятник в полі.
Такий, наче привиди віють.
– Проведи,– просить, – бо мови чужої не знаю,
Майже зовсім не розумію.
– Нічого, – каже, – трапляється;
Веди, а там буде видно. –
Небо – воно хоч і окраєць,
А жалко, бо рідне.
Білий жар роздувають вітри –
Роки, хлопче.
І руді, наче мак,
Наче поле, старі,
Степом сивим хлюпочуть очі.
І заходить з боків,
Наче в срібло води,
Дим.
Я бреду по коліна в землі.
Поле хвилями чорними бавиться.
Місяць мовчки зомлів –
Баба.
Де ж ти, красеню, ріс?
Синій дзвін не тобі.
Не тобі синь небесну косить.
Я ненавиджу тих, хто від самих зубів
Аж до п’ят, мов ганчірка, розкис
Я б для того по горло пройшов ці поля,
Хто землі чорну чару подасть.
Тільки б рідна земля,
ТІЛЬКИ РІДНА ЗЕМЛЯ –
НЕ ПРОДАСТЬ.
1962
Одеса, Нейрутен, Дрезден.
Станіслав Россоха
(1943-2003)