Ходження | Публікації | Litcentr
29 Травня 2020, 19:10 | Реєстрація | Вхід

Ходження

Дата публікації: 02 Березня 2015 о 15:33 | Категорія: «Поэмы и циклы стихов» | Перегляди: 694 | Коментарів: 0
Автор: Маргарита Ротко (Всі публікації автора)


   1

… ходиш, мов

Божевільний Субот –
серед років, оздоблених
тихим блаженним реготом 
ніжних чудовиск-пагонів,
білим сумнівним регтаймом,
сонечком чорнороговим…

…ходиш собі,
як по воді, змиваючи
цвілий пісок вервечкою:
камені й сум, 
риби і мул, 
і рибарів, і дощечки,
що з них світи складаються –
словом із вуст надірваних,
що з них цвяхи боліли би,
як жебракам – доріженьки…

…ходиш собі,
як маракас – у гуркоті
пальців сухих покривлених
вітру й дощу, у клекоті
зниклих орлів-розбійників –
у горобцях, спаплюжених
вічним котом, що живиться 
всім, що в траві, навколішках…

ходиш, мов
пращур і син, – між тисячі
снів собі й ти… 
ходиш, блукаєш, дивишся
в люстра хмарин, 
що з них – бур’ян і полум’я
миють рокам перші сивини

ходиш, мов…



2

намотуючи мжичку на висохлий шепіт вуст, заюшених трускавками безуму,
висотуючи очерет з боліт, оповитих північним спокоєм,
сновигають піжамні тіні й коштовні савани.
смолоскипи тремтять їм у руки, ганчірки вицвілі
затуляють серця їм, слова їх – бляшанки – казяться
гомінким хвостом, затираючи слід їм… 
бачив ти? –
божевільні, що ходять крізь ліс перехресть, розхристаних,
наче ранком – волосся коханців…

у капцях, вишитих
злотом втрат і надій,
прямохідні будинки- в’язні ув
оболонці очей – мерехтять у очах примружених:

глиняні хатки на лапках тритонів,
керамічні ковші на курячих ніжках,
вузькошиї вази на милицях лірик,
горбоносі свічки на жалях про прийдешнє,
марлезонські понти на кістках лебединих
у рік Пса й Полювання –
блукають в долоні
торгаша чи міняли, що кобзо-вітрами
на асфальті й барвінках
історію пише
про хвороби, які їм
долікують шипшини
за містами, де спиться
і ходять нечасто –
аби хрестик покласти
чи коржик травичці
у вуста проштовхнути….

у вишитих капцях
з ноги Мука чи муки,
роки швидкоплинні
загортають у зливи
пакунки ужитих
божевільних і носять –
хатам потаємним
і відлюдникам диким
центральних кав’ярень,
і нічийним тваринам,
і далеким бамбукам,
і слідам Марко Поло –
то випадок, долю,
то помилку, то постріл,
то лечо керваве,
аби з нього пошили
життя після смерті –

і пахкі смолоскипи,
і мжичка ранкова,
й очерети хирляві,
і порох капличок
прислухаються, вірять,
чекають, штовхають,
підбадьорюють, прагнуть,
вовтузяться, джазу
додають – і повітря
затискає в лещата
божевільних і білих,
мимовільних, тритонів,
саламандр, жаботиння,
соломинки, синцята, –

намотуючи їм на шиї
ремінці володіння собою,
переливаючи у їхні судини
зародки років здоров’я,
розбиваючи саркофаги їх шепоту,
аби вивільнити всі голосні,
що надто довго спали…
ти бачив їх,
коли вони в тобі спали…


3

ночами розстріляних місяців
чуєш, як озлоблюються кольори речей і острахи кроків?
течії вислизають із рік, немовби сновиди
залишають свої гамівні піжами бажань і зневір – 
і подвір’ям будівель жовтих
гребенями сліз вичісують блохи дряпливі
вини і видінь, безсилля, всесилля, страху…

вночі, коли
хто їх побачить? –
місяць розстріляно!
рік,
вік,
вічність –
розстріляно! –
тільки вологі вуста у цариці темряв
хижо облизують привиди сутінків, – 
цими ночами сказу
чуєш? – як шулери
виграють в рукавів
справжній самотній козир?
чуєш, як дрібно 
земля обертає
їм виграші? 
чуєш? –

м’ята
пахне жалкіше…
на курячих ніжках 
всесвіт до себе задом
крутиться
і повертає зернини
людства тим самим колам…

все обертається…
все обертається…

обертається песик,
закручений у місяць,
обертається лев
у замкненій клітці,
обертається заєць
до зграї… хортове,
хор божевільних 
знову готовий!
всотують вкотре
кола покольність.
пахне, як м’ята,
вічна повторність.
ночі варяться.
хатка куриться…
як це спинити –
місяцю сниться…



4

так він гартується – світ, зодягнений
у картаті сорочки безуму:
поля, що пригортають до матерів 
капусту голів Предтечі,
наречені вишень, що розрізають весни
тужливими танками-вереском,
п’ятиколісні ровери, що доправляють малих
у півцарства заїк оглухлих,
ріки, що втрачають свої течії,
хати, що лишаються кашлю домовиків і спалахів світла,
вітряки, що невміння літати обертають
у біг навмання, вибиваючи пальчики
ніжним дівчатам,
тремор
надувних ротонд, що здуваються, простоявши
тисячі років без любові; 
регіт
маракасів, що стискають
підробні музики
й несправжні шамани, –
так він загартовує, світ… –

здіймається навшпиньки
на валер’яни субот,
стаккато 
вбиває у шиби, жебрак,
і ніхто не подасть йому 
дрібки спокою…

підперезані свинцями сидінь і чекань,
роззброєні мерехтінням днів,
упокорені в люстрах вибитих,
світобіженці у лісах своїх підшкірних
ходять, блукають, маються…

Поводирю тварин, чи ти бачив їх очі вицвілі?
Поводирю чудес, чи ходив ти у їхні безуми? –
по воді та камінню їх кошеняток втоплених,
по розколотих люстрах? – 
омий свої ноги друзками
хризантем і шипшин,
хризантем і шипшин,
хризантем і шипшин….



5

…ходиш, мов
навіжений словник,
що слова йому слізьми вимило, –
в балахоні з цеглин і землі, хризантем і попелу,
серед рибних років і субот у немитих слоїках,
де сидять жабенята, єхидни, вербові котики,
де самотність ногою хитає і зріст випростує
серед марних створінь, що не стане вже скоро кисню їм –
та говорять слова,
що тобі уже сльози вимили…

ніч – як пастка…
ліхтарики ранку проспали.
спокоєм
пахне мармур палаців
й асфальт, молоком зграндований,
пахнуть м’ятні халати 
і мокрі ковзкі тюремники
строїв надто обтислих, прекрасних, 
аби їм вірити…
пахне соком добра
із лавандових тихих подушок.
пахне зморшками дзеркало,
втомлене радість бачити…

«до побачення!» –
друзки сердець вже вбирають мороки
і рушають шукати свою невловиму цілісність,
як нелякану лань,
і рушають шукати голову,
наче дзбан, що хотів одягнути 
ріку впокорену…

невтамовані спраги рожевих іржавих опіків,
непідкорені корені трав мандрівних, що вужаться,
налаштовані голочки – на яблуневі осені,
намуштровані вої кохань на тужливих блюдечках
із веселкою синьою, – бачиш?! –
вони шикуються
і рушають у себе – до себе – від себе – вірячи,
що в них є поводир, Поводирю…
летять у музику,
з лона сонця – у день – світляками, –
громам приборканим
лоскотати чуприни…

веди їх!
не руш їх!
потайки
видихай їм добро – у волошково-чорні урвища,
Поводирю німотний! малюй їм вуста жаринками –
хай кричать про любов,
най цілющі вологі ротики
п’ють життя, поки слоїк не 
перевернувся, хлюпнувши
світляків у шипшинові лапи,
у царство сну…



0 коментів

Залишити коментар

avatar